«Етикет — це мова людяності»: Вікторія Ромащенко про юриспруденцію, одеську гостинність та правила поведінки під час війни

Вона збирала в дитинстві ромашку на світанку, а сьогодні навчає вишуканих манер за стандартами найкращих європейських шкіл. Спеціалістка із сучасного етикету, авторка культурно-освітнього проєкту «Etiquette Familia», кандидатка юридичних наук Вікторія Ромащенко переконана: етикет — це не про манірність чи сухі правила, а про найвищий рівень людяності, поваги та вміння бачити красу. В інтерв’ю для «Форпост» вона розповіла про дитинство на Півдні, колекцію антикваріату Christofle, трансформацію українських традицій під час війни та про те, чому етика завжди передує закону.

— Якою ви були дитиною?

— Скільки себе пам’ятаю, я була справжньою розбишакою, дуже активною, любила дружити з хлопцями. Ми ходили на «Ата-спасливо» до сусідів, грали в «Козаки-розбійники». Окрім як бігати на вулиці з хлопцями в ловитки, я любила виконувати й домашню роботу. Пам’ятаю як робила салатик для маленьких каченят із кульбабки, як збирала липу з нашого дерева в подвір’ї. Пам’ятаю, як збирала ромашку на світанку, потім сушила її, несла до аптеки і здавала. Була тоді така програма. Це, до речі, були мої перші гроші. Я була звичайною, нормальною дитиною з синцями, яку багато чого цікавило.

— Звідки ваша любов до етикету? 

— Це питання, на яке немає односкладної відповіді. Неодноразово мене запитують, а звідки ця любов. Щоразу мені хочеться знайти один виток, а розумію, що це ціла ріка зі своїми руслами. По-перше, мабуть, це від батьків, від мами, тата, моєї родини, моїх бабусь. Оскільки я народилася у великій сім’ї, я завжди про це кажу й пишаюся. У моєї мами дві рідні сестри. У мого тата три рідні сестри, у кожного з них по двоє дітей і ми всі об’єднані і дружні. І ви можете собі уявити всі свята, дні народження, Різдво, Великдень, Новий рік, день народження бабусь, ми всі збираємося разом і ось в цій єдності проходило моє дитинство, юність і доросле життя.  Я донині маю унікальну можливість переживати любов до людей від моєї сім’ї. Тобто накриваємо столи, намагаємося догодити, приготувати от саме те, що любив мій дідусь, що любить бабуся,  спеціально щось для нашого кума. Мама завжди намагалася готувати і порадувати всіх. В любові до людей, збиратися разом, проводити час, співати пісень.

 Також повпливало навчання в університеті. Я закінчила юридичний факультет, почала писати дисертацію. Під час написання і дослідження своєї роботи я зрозуміла, що право — це остаточний регулятор відносин між людьми. Бо першим, звісно, є мораль та етика. Коли вони не справляються, тоді на допомогу їм приходить право. З того моменту в мене з’явилася думка, що як було би чудово і класно, щоб люди розуміли цінність безболісних врегулювань. Насправді мораль та етика — це правила, рекомендації, які допомагають нам відчувати себе не просто комфортно, не лише бути культурно освіченою компетентною людиною, а будувати своє життя в мирі, любові один до одного, в злагоді й взаєморозумінні. Коли ми вміємо розуміти один одного та виражаємо повагу до гідності людини перед тобою, тоді нам не потрібно приходити до правових норм.

 Наостанок на мене вплинула одна пригода. Я поїхала навчатися до Греції п’ятнадцять років тому. Я дуже добре пам’ятаю, як приїздивши туди, всі магазини та книжкові кіоски були обставлені газетами, на першій сторінці яких було весілля принца та принцеси. Тоді я ще мало цікавилась етикетом, королівськими сім’ями, монархією. Я пам’ятаю, як я підійшла до цих афіш і захотіла купити одну з газет, бо побачила, як принцеса виходить заміж за принца. На заголовках писали, що звичайна дівчина виходить заміж за принца. Це було весілля Кейт Міддлтон, вже сьогодні принцеси Уельської і принца Вільяма. Тоді вперше у мене в голові виникло таке питання: а що, хіба може звичайна дівчина вийти заміж за принца? Ви не повірите, я тоді прийшла додому, зайшла в інтернет: окей, Google, як вийти заміж за принца? Згодом я натрапляла на різні сім’ї, монархії, на їх історію і головне — на міжнародні школи, які існують з часів аристократів по сьогодні, вони дають навички, розуміння і культурну компетенцію.

 Спочатку була українська школа, потім в мене були навчання в Австрії, Угорщині, Греції, Бельгії, Швейцарії.  Наразі наша школа проходить програму по внесенню і впровадженню британських стандартів. У мене закінчився перший модуль, переходимо на другий. Я сподіваюся, що до кінця цього року ми будемо акредитовані британською системою освіти.

— З 2018 року у вас звання кандидатки юридичних наук. Як ви прийшли в юриспруденцію?

— Я перша юристка в нашій сім’ї, яка ні разу не практикувала юриспруденцію. Десять років будучи в школі, я готувалася до вступу в медичний університет на факультет педіатрії, оскільки лікарі в нашій родині є. Це мої тітонька і рідна сестра. Сталося те, що сталося, я опинилася в юридичному університеті, за що я дуже вдячна долі. Я закохалася в університет, коли прийшла на день відкритих дверей. Коли я потрапила в юридичну академію, я була настільки захоплена і вражена матеріально-технічною базою, підходом до студентів, викладацьким складом, бібліотеками. Я закохалася і зупинила свій вибір там. Я знала, що не працюватиму адвокаткою, або у складі судової зали, я вирішила викладати. В 2010 році після закінчення університету я одразу вступила в аспірантуру, і відтоді розпочався мій викладацький шлях.

— А що ви викладаєте?

— Раніше я викладала «міжнародний правозахист людини» і «порівняльне правознавство». Але моя найулюбленіша дисципліна була «адвокатська етика».

— А що сталося з бажанням стати педіатром? 

— Це бажання нікуди не поділося. Моя молодша сестричка пішла цим шляхом. Зараз вона прекрасний спеціаліст в своїй справі. Сьогодні наші пацієнти, клієнти, учні іноді сміються, які знають нас, кажуть, що Катюша, моя сестричка, лікує дітей, а я лікую серця. От якось так у нас вийшло.

— Як знання з юридичної галузі підсилюють навчальні програми для школи етикету?

— На всі 100 % підсилюють. Право є продовженням моралі та етики. Будь-яка правова культура завжди спиралась на правові звичаї та релігію.  Я прагну навчити людей співіснувати один з одним на принципах любові, взаємоповаги, доброти, людяності, щоб ми не вирішували свої конфлікти в правовій площині.

— Як зароджувався український етикет?

— Саме слово «етикет» має французьке походження, воно бере початок від Людовика XIV. Слово «етикет» означає маленьку етикетку, на якій написано правило. До прикладу, у Версальському палаці на етикетках писали як поводитися при дворі, як одягатися, який церемоніал рукостискання, що не можна ставати на газон. Етикет змінювався відповідно до історичних, економічних, політичних та соціальних явищ.

 Якщо ми будемо говорити про український етикет, варто враховувати історію нашої країни. Ми всі прекрасно розуміємо, що Україна — дуже молода і незалежна. Ми завжди були частиною Російської Імперії, Речі Посполитої, Австро-Угорщини. Кожен історичний час, політичний режим,  в складі якого перебувала Україна, мав свій вплив. Сьогодні ми є  продовженням багатьох культур: австрійської, польської, угорської, російської. Це невід’ємно, нерозривно і є частиною нашої культурної спадщини. Великий слід залишила Запорізька Січ, період гетьманства, Богдан Хмельницький.

 Якщо говорити про теперішній час, то я б сказала, що український етикет — це, в першу чергу, сильні релігійні традиції та звичаї, які продовжують жити по сьогодні. Щодо формальних правил етикету ми орієнтуємося на європейські стандарти Великобританії, Франції, Швейцарії, США. У світському житті в нас дуже сильний релігійний фактор. Це видно по тому, як ми святкуємо Різдво й Великдень в розмаїтті традицій, звичаїв, обрядів, в тому числі і язичницьких, які є частиною нашої культури. Наші традиції ширші на відміну від деяких європейських країн. 

— Етикет Півдня, зокрема Одещини, який він зі своєю тюлькою, форшмаком та ікрою з баклажанів?

— Етикет Півдня, в першу чергу, про гостинність. Мені здається, що Одеса є невеличкою столицею Півдня. Я перепрошую в наших прекрасних жителів Херсону, Миколаєва, ми вас всіх дуже любимо, чекаємо і гостинно зустрічаємо, але мені здається, що все ж таки, уособленням Півдня є Одеса. Наша гостинність сформувалася завдяки багатьом національностям.

 Нещодавно в мене була зустріч з прекрасною пані Мано, яка є вірменкою. Ми говорили, що для нас гостинність — це основне. Наша привітність, щоб кожного нагодувати, щоб, не дай Боже, наш гість не пішов голодним чи холодним, чи з пустими руками.

 Також в нас є легкість в комунікації і вмінні налаштовуватися з різними людьми, поглядами, культурними особливостями.

 І третє, основне. Мені здається, що ми вміємо тут на півдні з легкістю сприймати труднощі. Ми відкриті: можемо йти вулицею Одеси, і якщо нам хтось сподобався, ми можемо сказати комплімент. Або якщо стоїмо десь купуємо хліб, то обов’язково по-одеськи можемо перекинутись двома-трьома фразами, це буде наш одеський сленг і ніхто не буде думати що хтось порушив його кордони.

— Як повномасштабне вторгнення змінило український етикет?

— Якщо ми будемо порівнювати зацікавленість суспільства власною історією, традиціями, культурою, спадщиною, то до повномасштабного вторгнення моїми уроками із традицією різдвяного та великоднього сервірування цікавились мало. З повномасштабним вторгненням ми відчули необхідність повернення до свого коріння. Це не тільки про те, як жила Україна, ми повертаємося до наших бабусь, дідусів, сімей. Ми почали цікавитися, а яким був кулінарний репертуар 70 років тому, що їли наші пращури, як вони жили і святкували, як збиралися за весільним столом.

 Також в світських бесідах додалось табуйованих тем. Сьогодні дуже гостро сприймається питання: поїхав чи залишився, волонтериш чи ні, воюєш чи ні, діти тут чи за кордоном і так далі. Потрібно володіти нормами такту, толерантності і розуміти ось цей градус теплоти відносин з людьми. Якщо ми цікавимось, то варто запитувати так, щоб не порушувати кордони і щоб ось ця емоція не наростала в своєму градусі після того, коли ми починаємо говорити. Тобто має бути делікатність, акуратність у словах

 Також ми зобов’язані якомога більше говорити про ставлення до людей з інвалідністю, про формування в суспільстві свідомості делікатного, люб’язного, ввічливого ставлення, де кожна людина з інвалідністю відчуватиме себе частиною нашого суспільства. Це проявляється не лише в спілкуванні, а й в тому, які ми створюємо умови для їхнього життя.