77
0
Поділитися:

«Етикет — це мова людяності»: Вікторія Ромащенко про юриспруденцію, одеську гостинність та правила поведінки під час війни

Вона збирала в дитинстві ромашку на світанку, а сьогодні навчає вишуканих манер за стандартами найкращих європейських шкіл. Спеціалістка із сучасного етикету, авторка культурно-освітнього проєкту «Etiquette Familia», кандидатка юридичних наук Вікторія Ромащенко переконана: етикет — це не про манірність чи сухі правила, а про найвищий рівень людяності, поваги та вміння бачити красу. В інтерв’ю для «Форпост» вона розповіла про дитинство на Півдні, колекцію антикваріату Christofle, трансформацію українських традицій під час війни та про те, чому етика завжди передує закону.

— Якою ви були дитиною?

Скільки себе пам’ятаю, я була справжньою розбишакою, дуже активною, любила дружити з хлопцями. Ми ходили на «Ата-спасливо» до сусідів, грали в «Козаки-розбійники». Окрім як бігати на вулиці з хлопцями в ловитки, я любила виконувати й домашню роботу. Пам’ятаю як робила салатик для маленьких каченят із кульбабки, як збирала липу з нашого дерева в подвір’ї. Пам’ятаю, як збирала ромашку на світанку, потім сушила її, несла до аптеки і здавала. Була тоді така програма. Це, до речі, були мої перші гроші. Я була звичайною, нормальною дитиною з синцями, яку багато чого цікавило.

— Звідки ваша любов до етикету? 

Це питання, на яке немає односкладної відповіді. Неодноразово мене запитують, а звідки ця любов. Щоразу мені хочеться знайти один виток, а розумію, що це ціла ріка зі своїми руслами. По-перше, мабуть, це від батьків, від мами, тата, моєї родини, моїх бабусь. Оскільки я народилася у великій сім’ї, я завжди про це кажу й пишаюся. У моєї мами дві рідні сестри. У мого тата три рідні сестри, у кожного з них по двоє дітей і ми всі об’єднані і дружні. І ви можете собі уявити всі свята, дні народження, Різдво, Великдень, Новий рік, день народження бабусь, ми всі збираємося разом і ось в цій єдності проходило моє дитинство, юність і доросле життя.  Я донині маю унікальну можливість переживати любов до людей від моєї сім’ї. Тобто накриваємо столи, намагаємося догодити, приготувати от саме те, що любив мій дідусь, що любить бабуся,  спеціально щось для нашого кума. Мама завжди намагалася готувати і порадувати всіх. В любові до людей, збиратися разом, проводити час, співати пісень.

 Також повпливало навчання в університеті. Я закінчила юридичний факультет, почала писати дисертацію. Під час написання і дослідження своєї роботи я зрозуміла, що право — це остаточний регулятор відносин між людьми. Бо першим, звісно, є мораль та етика. Коли вони не справляються, тоді на допомогу їм приходить право. З того моменту в мене з’явилася думка, що як було би чудово і класно, щоб люди розуміли цінність безболісних врегулювань. Насправді мораль та етика — це правила, рекомендації, які допомагають нам відчувати себе не просто комфортно, не лише бути культурно освіченою компетентною людиною, а будувати своє життя в мирі, любові один до одного, в злагоді й взаєморозумінні. Коли ми вміємо розуміти один одного та виражаємо повагу до гідності людини перед тобою, тоді нам не потрібно приходити до правових норм.

 Наостанок на мене вплинула одна пригода. Я поїхала навчатися до Греції п’ятнадцять років тому. Я дуже добре пам’ятаю, як приїздивши туди, всі магазини та книжкові кіоски були обставлені газетами, на першій сторінці яких було весілля принца та принцеси. Тоді я ще мало цікавилась етикетом, королівськими сім’ями, монархією. Я пам’ятаю, як я підійшла до цих афіш і захотіла купити одну з газет, бо побачила, як принцеса виходить заміж за принца. На заголовках писали, що звичайна дівчина виходить заміж за принца. Це було весілля Кейт Міддлтон, вже сьогодні принцеси Уельської і принца Вільяма. Тоді вперше у мене в голові виникло таке питання: а що, хіба може звичайна дівчина вийти заміж за принца? Ви не повірите, я тоді прийшла додому, зайшла в інтернет: окей, Google, як вийти заміж за принца? Згодом я натрапляла на різні сім’ї, монархії, на їх історію і головне — на міжнародні школи, які існують з часів аристократів по сьогодні, вони дають навички, розуміння і культурну компетенцію.

 Спочатку була українська школа, потім в мене були навчання в Австрії, Угорщині, Греції, Бельгії, Швейцарії.  Наразі наша школа проходить програму по внесенню і впровадженню британських стандартів. У мене закінчився перший модуль, переходимо на другий. Я сподіваюся, що до кінця цього року ми будемо акредитовані британською системою освіти.

— З 2018 року у вас звання кандидатки юридичних наук. Як ви прийшли в юриспруденцію?

— Я перша юристка в нашій сім’ї, яка ні разу не практикувала юриспруденцію. Десять років будучи в школі, я готувалася до вступу в медичний університет на факультет педіатрії, оскільки лікарі в нашій родині є. Це мої тітонька і рідна сестра. Сталося те, що сталося, я опинилася в юридичному університеті, за що я дуже вдячна долі. Я закохалася в університет, коли прийшла на день відкритих дверей. Коли я потрапила в юридичну академію, я була настільки захоплена і вражена матеріально-технічною базою, підходом до студентів, викладацьким складом, бібліотеками. Я закохалася і зупинила свій вибір там. Я знала, що не працюватиму адвокаткою, або у складі судової зали, я вирішила викладати. В 2010 році після закінчення університету я одразу вступила в аспірантуру, і відтоді розпочався мій викладацький шлях.

— А що ви викладаєте?

— Раніше я викладала «міжнародний правозахист людини» і «порівняльне правознавство». Але моя найулюбленіша дисципліна була «адвокатська етика».

— А що сталося з бажанням стати педіатром? 

— Це бажання нікуди не поділося. Моя молодша сестричка пішла цим шляхом. Зараз вона прекрасний спеціаліст в своїй справі. Сьогодні наші пацієнти, клієнти, учні іноді сміються, які знають нас, кажуть, що Катюша, моя сестричка, лікує дітей, а я лікую серця. От якось так у нас вийшло.

— Як знання з юридичної галузі підсилюють навчальні програми для школи етикету?

— На всі 100 % підсилюють. Право є продовженням моралі та етики. Будь-яка правова культура завжди спиралась на правові звичаї та релігію.  Я прагну навчити людей співіснувати один з одним на принципах любові, взаємоповаги, доброти, людяності, щоб ми не вирішували свої конфлікти в правовій площині.

— Як зароджувався український етикет?

Саме слово «етикет» має французьке походження, воно бере початок від Людовика XIV. Слово «етикет» означає маленьку етикетку, на якій написано правило. До прикладу, у Версальському палаці на етикетках писали як поводитися при дворі, як одягатися, який церемоніал рукостискання, що не можна ставати на газон. Етикет змінювався відповідно до історичних, економічних, політичних та соціальних явищ.

 Якщо ми будемо говорити про український етикет, варто враховувати історію нашої країни. Ми всі прекрасно розуміємо, що Україна — дуже молода і незалежна. Ми завжди були частиною Російської Імперії, Речі Посполитої, Австро-Угорщини. Кожен історичний час, політичний режим,  в складі якого перебувала Україна, мав свій вплив. Сьогодні ми є  продовженням багатьох культур: австрійської, польської, угорської, російської. Це невід’ємно, нерозривно і є частиною нашої культурної спадщини. Великий слід залишила Запорізька Січ, період гетьманства, Богдан Хмельницький.

 Якщо говорити про теперішній час, то я б сказала, що український етикет — це, в першу чергу, сильні релігійні традиції та звичаї, які продовжують жити по сьогодні. Щодо формальних правил етикету ми орієнтуємося на європейські стандарти Великобританії, Франції, Швейцарії, США. У світському житті в нас дуже сильний релігійний фактор. Це видно по тому, як ми святкуємо Різдво й Великдень в розмаїтті традицій, звичаїв, обрядів, в тому числі і язичницьких, які є частиною нашої культури. Наші традиції ширші на відміну від деяких європейських країн. 

— Етикет Півдня, зокрема Одещини, який він зі своєю тюлькою, форшмаком та ікрою з баклажанів?

Етикет Півдня, в першу чергу, про гостинність. Мені здається, що Одеса є невеличкою столицею Півдня. Я перепрошую в наших прекрасних жителів Херсону, Миколаєва, ми вас всіх дуже любимо, чекаємо і гостинно зустрічаємо, але мені здається, що все ж таки, уособленням Півдня є Одеса. Наша гостинність сформувалася завдяки багатьом національностям.

 Нещодавно в мене була зустріч з прекрасною пані Мано, яка є вірменкою. Ми говорили, що для нас гостинність це основне. Наша привітність, щоб кожного нагодувати, щоб, не дай Боже, наш гість не пішов голодним чи холодним, чи з пустими руками.

 Також в нас є легкість в комунікації і вмінні налаштовуватися з різними людьми, поглядами, культурними особливостями.

 І третє, основне. Мені здається, що ми вміємо тут на півдні з легкістю сприймати труднощі. Ми відкриті: можемо йти вулицею Одеси, і якщо нам хтось сподобався, ми можемо сказати комплімент. Або якщо стоїмо десь купуємо хліб, то обов’язково по-одеськи можемо перекинутись двома-трьома фразами, це буде наш одеський сленг і ніхто не буде думати що хтось порушив його кордони.

— Як повномасштабне вторгнення змінило український етикет?

Якщо ми будемо порівнювати зацікавленість суспільства власною історією, традиціями, культурою, спадщиною, то до повномасштабного вторгнення моїми уроками із традицією різдвяного та великоднього сервірування цікавились мало. З повномасштабним вторгненням ми відчули необхідність повернення до свого коріння. Це не тільки про те, як жила Україна, ми повертаємося до наших бабусь, дідусів, сімей. Ми почали цікавитися, а яким був кулінарний репертуар 70 років тому, що їли наші пращури, як вони жили і святкували, як збиралися за весільним столом.

 Також в світських бесідах додалось табуйованих тем. Сьогодні дуже гостро сприймається питання: поїхав чи залишився, волонтериш чи ні, воюєш чи ні, діти тут чи за кордоном і так далі. Потрібно володіти нормами такту, толерантності і розуміти ось цей градус теплоти відносин з людьми. Якщо ми цікавимось, то варто запитувати так, щоб не порушувати кордони і щоб ось ця емоція не наростала в своєму градусі після того, коли ми починаємо говорити. Тобто має бути делікатність, акуратність у словах

 Також ми зобов’язані якомога більше говорити про ставлення до людей з інвалідністю, про формування в суспільстві свідомості делікатного, люб’язного, ввічливого ставлення, де кожна людина з інвалідністю відчуватиме себе частиною нашого суспільства. Це проявляється не лише в спілкуванні, а й в тому, які ми створюємо умови для їхнього життя.



— Війна – це некрасиво, боляче, жахливо. В той же час, до прикладу, для журналістів є правила інформування про загиблих. Це повага до жертв війни. Як для вас поєднується ось ця потворність, каліцства через війну з правилами етикету?

Я завжди кажу своїм учням, що культурна інтелігентність та інтелектуальність проявляється та визначається, перш за все, вмінням людини бачити красу. І коли ми говоримо про кадри скалічених людей про смерть, ми маємо подумати про наш вчинок або слова, жести по відношення до цієї ситуації, до новини, або якщо ми хочемо зробити репост, ми хочемо цим поділитися з нашими міжнародними друзями. Як його подати так, щоб, по-перше, не спричинити ще більше травми для людей, які стали жертвами. Як зробити так, щоб підлітки, які є великою часткою учасників формування простору соцмереж, бачили в цьому не просто факт каліцтва. Як виховувати в них толерантність та тонке вміння сприймати реалії життя і робити все для того, аби ці реалії не стали майбутнім.

 В етикеті дуже важливо інколи не те, що ми робимо, а як ми це робимо. Важливо це робити з повагою не лише до постраждалих, а й до людей, які потім будуть читати наші коментарі. Чи вміє бути наша мовленнєва поведінка вишуканою, чи даємо ми собі можливість, сили і бажання відшукати в нашому словниковому запасі правильні слова. Ось що дуже важливо тут.

— Ми завжди будемо недостатніми для суспільства. Все одно хтось обуриться. Мені здається, немає універсального правила. Чи воно все-таки є?

Є одне єдине універсальне правило, яке регулює абсолютно будь-яке суспільство на нашій карті світу не вбий. Етикет це основа будь-якої релігії, основна її філософія не вбити словом чи поглядом. Головне, що ми маємо розуміти і до чого ми маємо прагнути у формуванні нашого суспільства, це вміти й розуміти почуття, думки, емоції, стан людей та ситуацій, в яких вони опиняються. Контекст, розумієте. Взаємне розуміння має складати основу в цивілізованому суспільстві. Ми маємо його виховувати через емоційний та естетичний інтелект. Чому? Тому що по-справжньому культурно освічена людина ніколи не буде добивати пораненого. Бо інколи краще бути добрими, ніж правим. І ось це буде проявляти людину культурну освічену й свідому. Жодна розмова не має закінчитися пожежею, розумієте? Кожна розмова має закінчитися теплом, в якому хочеться перебувати.

 Ми завжди маємо орієнтуватися на високі стандарти людяності, доброти, милосердя, вміти прощати і залишатися людиною для себе. Мені дуже подобається вислів Григорія Сковороди, що якщо хочеш, щоб тебе любили, почни любити першим. Тому перш ніж комусь пред’явити якісь претензії  тут я хочу наголосити, що вихована освічена людина ніколи й нікому не закидає претензій подивіться на себе, що ви зробили, чи достатньо цього.

— Як прийшла ідея відкрити школу «Etiquette Familia»? 

Такої ідеї в мене не було, але все до цього йшло. Тому що я обожнюю гостей, готувати й ділитися знаннями. Я люблю збирати навколо себе своїх учениць, маленьких і дорослих. Школа стала результатом моєї великої діяльності, досвіду і бажання формувати культурний рівень в нашій країні.

— Який був перший капітал в школу?

— Ніякого капіталу в мене не було. Все, що я мала — це велике бажання навчатися. У мене є велика любов і приклад від моєї родини. Ми завжди так виховувалися, що для нас першочергово і пріоритетно були виховання і освіта. Мій капітал — це освіта, міжнародна експертиза, закінчення міжнародних шкіл. Другий мій капітал, звісно, моя бібліотека. Я колекціоную професійну і художню літературу на тему етекету культури. Третій капітал — це унікальні столові прибори, які я збираю по всьому світові. Завдяки ним у нас є можливість по-справжньому вивчати столову грамоту, етикет, манери за столом, розуміти історію гастрономії,  сервіровки страв. Стіл і манери за столом — це частина великого глобального етикету.

— Скільки коштує ваша колекція приборів?

— Підрахувати всю колекцію складно, бо вона велика, і я її збирала понад десять років. Із того, чим я дуже пишаюся, в нашій школі є колекція столових приборів французького будинку з віковою історією Christofle. Це ті прибори, якими сервірують в Єлисейському палаці. В нашій школі є колекція приборів, її назва перекладається як «перлина». Є повний набір ножів, виделок, ложок. І друга колекція — це колекція антикварних вінтажних столових предметів, які я шукаю, знаходжу, замовляю з різних куточків світу.  Колекція «Крістофель» коштує більше 200 тисяч гривень, поодинокі предмети можуть вартувати від 400 до 15 тисяч гривень. Залежить від його віку і стану. Це та інвестиція, в яку я вкладаюся з величезною любов’ю, я не жалкую коштів ні в книги, ні в прибори, ні в навчання.

— Які заняття ви проводите?

— В нашій школі є освітні програми для дорослих, підлітків та дітей. Зараз активно розвиваємо формат роботи з компаніями та бізнесами. Це окрема сфера ділового та бізнес етикету культурної комунікації та лідерства. Також розповідаємо про манери та поведінку за столом: як вживати різні страви, щоб почуватися комфортно і впевнено, як вести світську бесіду і одночасно їсти. Викладаємо винну грамоту, чайні церемонії, основи столової культури.

 Третя сходинка — програма і курс сервіровки гостинності та культури дому, де ми вчимося бути прекрасними господинями. І це не лише для себе, а й для формування враження про сім’ю, допомогу своєму чоловікові у розбудові партнерства.

 Україна виходить на міжнародний рівень, ми починаємо взаємодіяти з різними географіями та національностями. Для того, щоб досягти своєї бізнес-мети, потрібно розуміти культурні особливості людини, з якою ти будуєш справу.

— Чому для вас важливо навчати дітей та дорослих?

— Культура не формується в один момент, вона нашаровується день за днем. Дуже легко навчити користуватися комп’ютером, змонтувати рілс чи зробити каву. А от бути і залишатися людиною, яка вміє зчитувати емоційний фон людини навпроти тебе, яка вміє бути коректною, дипломатом, яка знає, що таке такт, толерантність, цим навичкам навчити дуже важко. Для дитячого віку це взагалі найкраще, що може статися. Діти вчаться не тоді, коли чують, а коли бачать.

 Дорослих ми навчаємо почуватися комфортно та впевнено, справляти приємне враження в діловому бізнес-просторі.

— Які правила поведінки поза часом?

Залишатися людиною. Це поза часом. Вміти поважати себе, бо коли вона це вміє, вона з великою повагою ставиться до почуття гідності іншої людини. Національна гідність визначається гідністю окремої людини. Є прекрасний вислів,  що велике мистецтво — це сказати красномовно, але ще більше мистецтво — це красномовно промовчати. Інколи змовчати, простити, не робити боляче, часом чогось не помітити. Це те, що характеризує суспільство як цивілізоване і я переконана, що це те, що допомагає нам проживати наше життя набагато красивіше і приємніше. 

— З чого має починати стратегія розвитку Одеси?

З бажання, в першу чергу, сформувати культуру поведінки в нашому місті, в будь-якій сфері. І друге, на мою думку, зі свідомості, що культура в Одесі починається з кожного з нас. Одеса це моє найулюбленіше місце. Не тільки в Україні, але й в світі взагалі. Це перлина. Мені здається, що нам сьогодні не вистачає свідомості і розуміння того, що все, що ми робимо, є результатом майбутнього бумерангу до нас. Мені не вистачає сьогодні культури на дорогах. Мені не вистачає сьогодні розуміння того, що коли ми паркуємо і залишаємо свою машину, це має бути не тільки комфортно нам, а й людям, які будуть їхати з дитячим візочком, велосипедистам. Коли ми думаємо, паркуючись, а чи це не місце для людей з інвалідністю?

 Мені сьогодні не вистачає в нашій Одесі розуміння важливості зберегти архітектуру в тому стані, в якому вона задумувалася. Коли ми говоримо про стратегію розвитку, то це про свідомість того, в якому прекрасному місці ми живемо, яке хочеться залишити після себе і формувати для наших дітей, для наших онуків та правнуків. Хочеться їхати, дихати, пишатися, що у нас комфортно абсолютно для кожного.

— Чого вам не вистачає для щастя?

Мені для щастя не вистачає часу. Я закохана в життя людина. Я обожнюю свою сім’ю, батьків, друзів, учениць, колег, вчителів. Я обожнюю спорт, я обожнюю готувати, приймати гостей. Я обожнюю робити якісь закрутки, випікати, прасувати, читати. Мені дуже часто не вистачає часу,  набутися з кожним, кого я люблю. Моє оточення досить велике і прекрасне. Мені не вистачає часу побути вдома в затишку.

 Дякую медіа «Форпост» за запрошення. Для мене сьогодні було дуже приємно поділитися і відповісти на ваші запитання. І мені хочеться побажати, аби ми жили в дуже високо культурному суспільстві і головне, щоб ми вміли комунікувати і взаємодіяти одне з одним на принципах любові і доброти.

Поділитися:

Залишити відповідь

Чат
Завантаження чату...