«Спорт — єдиний фундамент, який не дає мені розвалюватись»: Олена Кравацька про Олімпіаду, депресію та повернення до себе.
Понад два десятиліття у фехтуванні, виснажливий шлях через депресію та роки без медалей, повернення після декрету й виховання сина під час війни — історія Олени Кравацької вражає своєю стійкістю. В ексклюзивному інтерв’ю олімпійська чемпіонка відверто розповідає, як спорт став для неї єдиною опорою в неспокійній Одесі, чому поразки іноді цінніші за тріумфи та як знайти внутрішній баланс, коли світ довкола штормить.
— Ви 26 років в фехтуванні. Як тоді сталася ця любов, пам’ятаєте?
— Мій тато і дідусь займались фехтуванням. Тато дуже хотів, щоб я продовжувала. А я більше хотіла щось більше дівчаче — танці, наприклад. Коли я позаймалась, напевно, рік, я заробила першу свою медаль, і вже тоді сталася ця любов. Тобто, я відчула цей присмак, коли ти щось робиш, здобуваєш медалі, змагання, і тоді мені сподобалося займатися саме цим видом спорту.
— Як Ви думаєте, що Вам допомагає продовжувати шлях професійної спортсменки?
— Цілі, які є, це наполегливість, характер. Це те, що не дає опускати руки. А якщо дає, то з часом ти все одно повертаєшся, поки не досягаєш своєї цілі.
— Це все з досвідом напрацьовується?
— Мабуть, що не все. Я скажу, що характер в мене був з дитинства, ще коли я прийшла в цей вид спорту. Мій тренер розумів, що, мабуть, буде якийсь результат. А наполегливість, любов до свого діла, це вже, напевно, набувається з досвідом.
— У вас, мабуть, була потужна сімейна підтримка. Як родина підтримувала ваші дитячі намагання та досягнення?
— Так, звісно, підтримували. Тато, знаєте, був міцно загартований. Він казав: «так, ми тут не виграли медаль, то потрібно нам ще більше зібратися, потрібно робити все, немає нам місця плакати» і так далі. Коли я була в дорослому віці, то він підтримував мене розмовами. А в дитинстві більш напором.
— Чи був момент, коли хотілося все залишити?
— Звісно, таких моментів було досить багато. Думаю, що в професійному спорті не буває жодного спортсмена, який би не хотів все залишити. Тому що коли ти докладаєш дуже багато зусиль, все робиш для цього, а не отримуєш того результату, то хочеться все покинути. Це було за декілька років до Олімпіади і навіть за два роки, але не покинула.
— Які це були моменти? Чи, можливо, не хочете згадувати?
— Вже коли почалася війна, я готувалася в Італії, я була з малим. З усієї нашої команди я одна, у кого є дитина, і мені було дуже складно поєднувати і тренування, і змагання, і дитину. І коли я повністю цілий сезон готувалася, а на чемпіонаті світу ми отримали четверте місце. Тобто четверте – це, знаєте, таке найболючіше, тому що ти не потрапляєш у півфінал, і коли ти ще за третє місце, тобто в тебе ще є шанс вибороти медаль, і ти ще програєш за третє, ну це дуже жахливо.
І ось прийшов цей сезон, і я зрозуміла, що немає жодної медалі, і я не могла зрозуміти, для чого я це все роблю. В мене стільки випробувань, а результату немає. І я хотіла все покинути, але подумала, що якщо я зараз кину, то потім в мене не буде просто шансу на повернення. Або зараз, або вже ніколи. І повернулася.
— Що дав і що забрав у вас професійний спорт?
— Дав, напевно, ще більше дисципліну. Дисципліна — це досягнення всіх своїх цілей, вони будуються не тільки навколо спорту, а по життю. Спорт дав неймовірну віру в себе і знання того, що все можливо і багато що залежить від мене, якщо я хочу чогось досягти. Звісно, я не кажу про ситуації, які в світі, те, що відбувається, це зовсім інше. Про те, на що не можеш впливати. Те, що ти хочеш досягти, залежить від тебе.
А що забрав? Це, напевно, дитинство. Я з семи років вже займалася, в мене була школа, тренування. Коли я почала потрапляти на юнацькі змагання, то я вже їздила на збори з 10-11 років. Я бачила, як мої друзі-однолітки гуляють, а я вже на змагання – зі змагань.
Колись я на це дивилася і мені було сумно, але потім зрозуміла, що я багато чого досягла і зараз в мене є час це наздогнати.
— Які стереотипи про спортсменів вас найбільше дратують?
— Про те, що спортсмени не дуже розвинуті в чомусь іншому, що вони зациклені тільки на своєму виді спорту і все. Вважаю, що це взагалі не так. Я як приклад. Мене цікавить багато речей, окрім спорту. Це і психологія, і література. І наука: не тільки про те, як правильно спортсмену харчуватися, а взагалі фізіологічні процеси, як вони впливають на тіло, як що, за чим йде. Я хотіла вступити на медичний для того, щоб отримати медичну освіту і бути дієтологом. Тому що без освіти ти можеш бути тільки нутриціологом.
Є, звісно, люди такі, що вони бачать тільки свій вид спорту, більше нічого не цікаво. Але в цілому це не так. Якщо є бажання. Це, як і в звичайному житті, якщо тобі чогось хочеться, а ти кажеш, що немає часу, значить немає бажання для цього. В мене є дитина, є мій вид спорту, я навчалася на нутриціолога і ще вивчала дитячу психологію. Потрібне бажання, тоді знайдеться час.
— Коли озираєтесь на шлях до олімпійського золота, що було найважчим?
— Найважчим було повернення після декрету. Я пішла в декрет після Олімпіади в 2016 році. І коли повернулася, в мене була перерва між результатами в Європі і світі, медалі в мене не було 6 років. Це було складно, коли в тебе кожен рік є якийсь результат з Європи, зі світу, ти в топ-4, ти в команді, а потім, коли ти повертаєшся, в тебе дуже змінюється ритм життя і тобі складно поєднувати.
Коли ти робиш-робиш, а немає результату. В ті моменти я багато разів писала заяву про звільнення, потім поверталась, потім знов завершувала, і стався переломний момент. Коли я взяла перерву на півроку, намагалася займатися взагалі чимось іншим, вже повністю завершувати кар’єру, я не знаходила собі місця, була депресія. Я розуміла, що я не досягла того, чого я хотіла, і я не можу ось це покинути, але і не можу досягти чогось. Це був найскладніший момент. Але потім набралася сил, духу і завершила вже.
— Після олімпійського золота що виявилося складніше: підкорити вершину, чи втриматись на ній?
— Підкорити. Якщо тобі хтось скаже: «через п’ять років у тебе точно буде медаль, буде дуже складно, але вона в тебе буде». Ти такий: «фух, слава Богу, буду все робити, але вона буде». Звісно, тільки в нас така ситуація, тому що в Україні йде війна. Всі готуються, як нормальні спортсмени. А ми хоча й були в Італії, але ж батьки, родичі, в мене останній рік син був тут, і я жила на дві країни. Взагалі інші умови. Саме дійти до вершини — це було найскладніше.
— Як падел з’явився у вашому житті?
— З’явився, тому що після останнього чемпіонату Європи в минулому році я через особисті причини не поїхала на чемпіонат світу, і в мене була досить велика перерва до чемпіонату України. Я 11 місяців взагалі не виступала на фехтуванні і не тренувалася. Але коли ти в цьому 26 років, як би ти хочеш-не хочеш, ти звик просто до цього стилю життя. Дуже складно просто перемкнутися і насолоджуватись життям. Мені не вистачало емоцій, мені не вистачало цього драйва. Саме в спорті.
Я багато займаюся різними видами спорту. Я пішла на падел, і мене це так затягнуло, я зрозуміла, що падел чимось замінює фехтування. Там є турніри, змагання, я ставлю собі цілі, комусь я програла, потім через місяць я вже беру матч-реванш. Емоційно падел замінює фехтування. Як би не хотілося, але без фехтування складно.
— Ви в одному інтерв’ю казали, що у вас є бізнес-ідея стосовно падел. Хочете відкрити щось своє?
— Мені би хотілося. В мене ідей є багато, але я ще не готова їх всі втілювати в життя, тому що вони стосуються і фехтування, і падел. Падел дуже активно розвивається, і, звісно, мені би хотілося якісь свої падел-корти.
— Ваш син Іван теж займається спортом. В його житті з’явилось джиу-джитсу. Це його власний вибір, чи все-таки ви наполягали?
— Він у свої вісім років також багато спробував різних видів спорту. Я давала йому право вибору. Він дуже активний хлопець. В принципі, зараз всі такі діти, але він занадто активний, і йому без тренування неможливо.
І ми пробували футбол. Наш тренер живе в нашому будинку, він дуже багато бачив, як Ваня себе поводить. Казав: «спробуйте, прийдіть до мене, в мене багато таких хлопців, футбол йому зайде». Я подумала, що можна спробувати. Тренер в нього дуже класний, Василь Руснак, він знаходить до нього підхід. І що найбільше мені подобається, що я його віддала на цей вид спорту не для того, щоб він виріс і став чемпіоном, а для того, щоб він розумів, що таке характер, дисципліна, щоб він мав якусь відповідальність. І звісно, щоб він навчився боротися. Це для хлопця дуже круто.
— Яку роль спорт і дисципліна відіграють в підтримці здоров’я в наші часи?
— Я нікуди не переїхала, я живу тут, і в Одесі зараз дуже неспокійно. Для мене це єдиний фундамент, який мені не дає розвалюватись. Піклування про себе, підтримка за допомогою спорту, за допомогою харчування — це єдине, що я можу зараз контролювати. Тому що не зрозуміло, що буде через декілька хвилин. А це така опора, яка мені допомагає не розвалюватися в емоційному плані. Тобто якщо мене дуже штормить, дуже багато тривог, безсонна ніч, це все… Українці розуміють. Я йду на тренування, мені це допомагає відновитись, все це залишити там, і потім знов іти щось робити.
Наше тіло так працює: коли дуже багато стресу, його кудись потрібно діти. Просто поговорити з психологом іноді недостатньо. Потрібна якась пробіжка, щось зробити для того, щоб почати виробляти гормони і хоч якось полегшувати своє життя.
— Встановити зв’язок з тілом?
— Так. Це може бути не тільки якийсь агресивний вид спорту. Якийсь рух має бути. Комусь йога, комусь танці, комусь пробіжка, або прогулянка, але має бути рух просто для того, щоб підтримувати себе і не давати собі в цей час повністю розвалюватись. Якщо ти вже обрав і живеш тут, в цій країні.
— Неякісний сон і високий кортизол через стрес. Які тут є рецепти, що з цим робити?
— У мене немає ніяких секретів. Як і всі, коли ти не висипаєшся, це, звісно, впливає на твій стан, але коли дуже складно, то мені допомагає дихання. Коли я відчуваю, що моя нервова система виснажена, в мене навіть є датчик, який мені допомагає, я відслідковую стреси поза активністю.
Дихання, медитація-розслаблення сильно впливає на вашу нервову систему. Вона вас розслабляє, і це помітно з часом, коли ви станете краще спати. Я приймаю добавки (магній і ГАБА), щоб хоч трішки розслаблятися. Все, що може допомогти, я це роблю.
— Як війна змінила ваше ставлення до перемог і до поразок?
— Не знаю. До поразок, напевно, ніяк. А до перемог… якщо я раніше вважала, що найважливіше це тільки перемоги і досягнення цілей, а з війною я зрозуміла, що це просто перемога. Вона є, потім ти її забуваєш, і є набагато важливіші речі, ніж перемоги. Це розуміння приходить в дуже критичні ситуації.
— Сьогодні багато українських спортсменів стали голосом України в світі. Чи відчуваєте ви за собою таку відповідальність?
— Звісно, коли ти спортсмен, ти маєш про це говорити, тому що в тебе є якісь знайомі, друзі, підписники — їх більше, ніж в інших. І на тебе дивляться, то ти маєш говорити. Зараз кожний топовий спортсмен про це говорить, але на це, на жаль, не звертають уваги.
Коли ти про це кажеш, навіть ті ж соціальні мережі, вони просто урізають все тобі, щоб менше людей про це бачило. Навіть ті люди, які бачать, вони вже звикли, і ніяк на це не реагують. В нашому виді спорту як би не підіймали би це питання і не намагалися ми, спортсмени, робити, вони будуть фехтувати з прапором і зі своїм гімном. На жаль, така ситуація.
— Є певні очікування, що якщо ти інфлюенсер, якщо ти видатний, в тебе є нагороди, досягнення, у тебе є велика аудиторія, то ти наче винен цій аудиторії. І маєш бути голосом, і бажано правильним голосом за думкою цієї аудиторії. Є певний конфлікт. Доводиться транслювати певну думку, бо це прийнято для більшості?
— Можливо, в когось так. Я, звісно, відчуваю якусь відповідальність, що я маю нести, але якщо вона взагалі суперечить моїм цінностям і моїм поглядам, я цього не буду робити. Навіть якщо я маю це зробити. Питання: чого я маю, якщо воно не відповідає мені? Я про щирість, про те, що дійсно я представляю те, що я бачу і те, що я хочу донести. Якщо це не буде так, як всередині я відчуваю, я цього не буду робити.
В нас не було таких випадків, щоб мені сказали: «ти маєш це зробити, хочеш ти, або не хочеш».
— Якою ви бачите свою головну місію не лише в професії, а й у суспільстві?
— Я хочу робити людей здоровішими, щоб вони про себе опікувалися. По-перше, щоб вони брали відповідальність за своє життя. І по-друге, щоб вони трішки більше робили для себе за допомогою спорту, здоров’я, ментального стану. Хочу, щоб наше суспільство було більше здоровим не тільки фізично, а й ментально. Тим паче в наш час це дуже важливо. Це складно, але можливо.
— Ви ведете блог про це. Що ви транслюєте?
— Я веду інстаграм, в якому я повністю показую не тільки спорт і свої досягнення, я також показую, що в мене є звичайні проблеми, які на мене дуже тиснуть. Я показувала, що відбувалося з мамою, як я це проживала і повернулась до себе, до своїх тренувань, до своїх тарілок. Я дуже рада, коли, люди пишуть, що їх це мотивує, і що вони також хочуть щось зробити, старатись.
Навіть якщо вони один раз подивляться і скажуть: «а ну добре». Або коли подивляться 30 разів і щось для себе зроблять, то для мене це плюс. Мені подобається надихати людей.
— А яку свою поразку ви сьогодні згадуєте з вдячністю?
— Всі поразки дуже болючі. Кожна поразка через час додавала більше мотивації, це в мене так працює. Навіть в падел я програю і для мене це дуже складно. Це викликає багато емоцій. Поразки — це складно для спортсмена.
— Що буде після фехтування, Олено?
— Точно буде продовження якогось спорту. Якого ще не зрозуміла: або фехтування, або щось інше. Я бачу свою місію, що впливати на людей, щоб вони були більш здоровими, думали про себе, не тільки про зараз, а й про майбутнє, тут без спорту ніяк.
— Це буде якийсь курс Олени Кравацької, чи тренування для дітей і дорослих, або якісь кемпи?
— Я не знаю. Іноді прокидаюся, розумію, що в мене ось ці і ці ідеї, потім я вже з малим повністю перемикаюсь. Думаю, що колись точно щось дороблю до кінця. Іноді я роблю майстер-класи і знайомлю дорослих з фехтуванням. Мені це подобається і їм подобається, але це потрібно робити на постійній основі. Фехтування — це дуже складний вид спорту, щоб його відчути з п’яти, або з десяти годин. Хочу продовжувати щось, пов’язане зі спортом.
— Що сьогодні найбільше потрібне українському спорту?
— Потрібно більше інтеграцій. Вони вже є. Наприклад, після Олімпіади в Ріо взагалі нічого не було, щоб у бізнесів і брендів була інтеграція зі спортом. Зараз це вже починає якось працювати, але ми дуже сильно відрізняємося від Європи та США. Потрібно більше інтеграцій з українськими брендами, бізнесами для того, щоб була підтримка. Щоб отримувати результат потрібно дуже багато вкладати. А це, звісно, гроші, відновлення, тренери. Це все тільки так працює. Потрібні не тільки від держави гроші, тому що держава для олімпійських видів спорту дійсно старається. В нас, не дивлячись на війну, було фінансування вже коли ми здобули ліцензію. Ми розуміємо, що може бути ще набагато краще, коли український бізнес буде підключатись. З інфлюенсерами бізнеси працюють багато, а зі спортсменами тільки зараз починають, але дуже-дуже в повільно.
— Що сьогодні найбільше стримує розвиток фехтування в Одесі та Україні?
— Фінансування. Фехтування — це дорогий вид спорту, тому що потрібні зал, доріжки, обладнання, зал. Падел-корт — це, напевно, в десять разів дешевше, ніж фехтувальний зал. Все необхідне для фехтування не кожна сім’я може купити. Для того, щоб це популяризувати, потрібні зали і потрібні тренери. А в нас проблема що в першому, що в другому, на жаль.
— Скільки сьогодні коштують заняття фехтуванням?
— Я не знаю скільки в нас коштують тренування, але я знаю, що екіпірування для дитини коштує не менше, ніж 500 доларів. Для початку. Наша вся форма, щоб ми вийшли на доріжки, коштує від 2 до 2,5 тисяч євро.
І якщо будуть якісь інвестори, або спонсори, коли ти можеш прийти і спробувати, подобається тобі чи ні, тобі можуть видавати шаблю або рукавички. Але має бути якась гігієна, тому що ти все вдягаєш на своє тіло. В цьому плані складно, щоб воно було загальне. Це дорого, щоб дитина спробувала і потім залишилася. Адже змагання для дітей оплачують батьки. Держава оплачує змагання тільки для юніорів і для дорослих.
— Якою ви бачите Україну після перемоги, якщо говорити про розвиток спорту та молоді?
— Я думаю, що буде дуже складно. Після перемоги взагалі потрібно буде час просто для якогось балансу. Спорт, думаю, буде точно не на першому місці. Буде дуже багато міст і будинків, які потрібно відновлювати.
І зараз багато складнощів, тому що дуже сильно урізають бюджети. Ми бачимо і розуміємо чому. Сподіваюсь, спорт залишиться, про нього будуть говорити і підтримувати. Але наскільки — це питання.
— З чого має починатись стратегія розвитку Одеси?
— Дуже добре, що зараз будуть нові житлові комплекси і в них є спортивні майданчики. І на трасі здоров’я. Це класно. Хочу відмітити, що коли ми жили в Італії, такого ніде не було. І все починається зі шкіл, тобто з дитинства, дитини. Батьки можуть бути ніяк не причетні до спорту. Коли є урок фізкультури, він не такий, яким мав би бути.
По-перше, мають бути більш обладнані майданчики. По-друге, в державних школах в дитини має бути вибір, чим би вона хотіла займатись. Можливо, кілька секцій. Звісно, це знову впирається в фінанси. Тому що мають бути тренери, які працюватимуть за державні кошти. Якщо робити це вже з першого класу, то це сильно впливатиме. І в нас було б набагато більше дітей, які хотіли б тренуватись, займатись спортом і бути більш здоровими, ніж в підлітковому чи дорослому віці.
Діти багато часу проводять в школі. Є проєкт «Пліч-о-пліч», який фінансує спортивні класи. Це робить Міністерство молоді та спорту України для окремих шкіл. Але якби робити для всіх шкіл: як в кожній школі є їдальня, так само є спортивний майданчик. І дитина там може проводити час. Є багато дітей, які не можуть просто сидіти і навчатись. Навіть 10-15 хвилин перерви на фізичну активність в школах — це було б дуже круто.
— Що ви хочете сказати українцям, які втратили віру в себе?
— Її потрібно відновити. Без віри в себе нічого неможливо. Потрібно вірити в себе до кінця. Навіть коли ти втрачаєш, ти живеш, в тебе є життя. Треба докладати зусилля для того, щоб знати, що ти в себе є і ти маєш в себе вірити.
— Що вам не вистачає для щастя?
— Думаю, як і кожному українцю, мені хочеться, щоб ми жили без війни. Щоб просто було спокійно. Круто, коли ти вчишся жити цим днем і не будуєш собі нічого на майбутнє. Але дуже круто, коли в тебе є стабільність і ти можеш заспокоїтись. Тому що наша психологія така, що коли ти постійно в стресі, це дуже погано впливає. Коли ти маєш стабільність, тобі набагато краще. Для повного щастя хочеться жити спокійно і стабільно.
