— Що сьогодні в маркетингу працює, а що не працює?

— Не працюють більше блогери. Була їх золота ера. Зараз більше і краще працюють лідери думок. Це велика різниця, тому що лідерам думок не потрібно мати мільйон підписників для того, щоб давати рекомендації. Тобто в тебе може бути своя класна аудиторія і свої класні рекомендації, де ти можеш давати їх якісно. Це по-перше.

 По-друге, не працюють базові речі для деяких бізнесів, як смс-розсилки, тому що ми зараз більше цінуємо свій особистий простір. Не працюють діджитал-канали, такі як емейл-розсилка. Хоча, наприклад, для готельного бізнесу вони досі дієві, тому що є корпоративні історії, є великі корпорації, в яких базою є email-листування. Найкраще працює таргетована реклама, як не дивно. І для нашого готелю так само. Люди шукають емоцію, вони її бачать і хочуть бути дотичні до цієї емоції.

 Працює те, що працює правильно. Якщо ви закладаєте якусь ціль, ви її оцифровуєте. Думаю, що маркетинг і комерція неможливі без цифр. Потрібно завжди міряти. Це про чітке розуміння, хто твій цільовий портрет. Це не просто жіночка, рюкзачок, її 35, а який її біль, що їй треба закрити, в чому твій продукт може їй допомогти. Також треба покласти це на цифру, яка її ціна, яка її ціна для тебе, а яка ціна у конкурентів, а яка ціна для людини. Це дуже важливо розуміти, на що готова зараз твій покупець. Ніші різні, і в них можна знайти свій продукт. Працює правильно спланований маркетинг.

— В час війни ми стали дуже тонкошкірі. Закенселити бренд за мовчання чи безпринципність — це у нас швидко. Що сьогодні не пробачає українських споживач?

— Мовчання не пробачає. І нещирість. Мені здається, що нещирість відчувається не тільки у військовий час. Будь-який бренд, який створений не по розумінню свого клієнта, він завжди нещире. Є те, що ти робиш для себе ловмарком. У нас дуже багато різних салонів краси, сайтів, магазинів одягу. Але є ловмарки, які є ловмарками для всієї країни. Наприклад, ROZETKA і G×Bar. Не дивлячись на всі їх історії.

 Зараз потрібно розуміти, що всі ми люди і у всіх нас є якесь минуле. І це нормально. Його можна любити чи ні. І мені здається мовчання, в якому контексті маю на увазі, бути чесним. Якщо в тебе навіть є щось, можна про це правильно, по-піарському вийти. Тому тут потрібна класна команда, яка правильно опрацює той негатив або той позитив, який в тебе є.

 Навіть наш готель, у нас є теж своє минуле, трошки такий важкий запуск. Але найголовніше те, що ми були максимально чесними з нашими інвесторами. Для мене це про кейс, коли ми чесно з ними поговорили. Історія між деякими брендами, де дівчата в панчохах, або ще щось, звичайно, це про те, що є відмінність поколінь. Те, що для нас було нормою, для 20-річних вже не норма. Потрібно розуміти, що ми змінюємося. Так само, як для наших батьків було щось не нормою, що вже робили ми. Тому потрібно просто трошки більше розуміння і трошки більше брендам думати наперед.

— До яких брендів, за якими продуктами і послугами сьогодні йдуть українські споживачі?

— Найбільше йдуть за враженнями, за емоціями, за відпочинком, за покупками. Тому стовідсотково це вже не історія, коли ми заходимо в супермаркет і не знаємо, що ми хочемо. Ми вже точно знаємо, що ми хочемо і більше того, який ловмарк в нас є. Це велика історія про те, що брендам потрібно працювати над піарською частиною, над бренд стратегією, не тільки над якістю товару або своєї пропозиції, а ще над тим, як ви спілкуєтесь з аудиторією.

 Я постійно буду наголошувати на тому, що те, що хоче власник, команда і маркетолог — це не те, чого хоче клієнт. Український споживач більше йде за емоціями, тому що вони зараз потрібні. Інколи негативні, інколи позитивні. Споживачі також йдуть за оздоровленням, тому що є тенденція longevity. І, звичайно, такі потрібні речі, як краса, їжа, нікуди не діваються.

— Сьогодні багато українців зайняті виживанням. І витрачаються на базовий мінімум. На які гачки бренди ловлять споживачів, аби спонукати нас купувати більше?

— Звичайно, що ми працюємо на емоції. Звичайно, що ми працюємо на ідеальних картинках життя, що ти біля моря, біля пляжу, в п’ятизірковому готелі, їси смачну їжу. Це про ідеальне, яке ми всі собі малюємо з дитинства. Це про психологію. Мені здається, що людям зараз інколи потрібне просто виживання, а інколи просто відпочинок.

 Ми, не дивлячись на великий попит того, що про нас говорять в соцмережах і серед людей, у нас є різні сегменти, типи номерів та пропозиції. І найголовніше, як на мене, пропозиції для Одеси і для місцевості — це наш спа, який на мінус другому поверсі шість метрів під землею, де гостьовий візит коштує не так дорого, як в конкурентів, а при цьому є можливість просто лягти і відпочити. Або ж люди можуть просто піти на море відпочити.

 Люди, які живуть в Карпатах, або живуть біля моря, вони втрачають найголовніше. Вони забувають, що в них є те, чого немає у людей в Києві, в Дніпрі, в Харкові, або в Полтаві. Треба трошки більше кайфувати.
 Тому на які гачки? На рекламні, психологічні. І ціна та пропозиції мають значення.

«Одеса — це не місто моря»: про туризм та втрачену піар-стратегію регіону

— З чого має починатися стратегія розвитку Одеси?

— З розуміння того, що Одеса — це не місто моря. Три місяці не можуть прогодувати інші дев’ять. Також з розуміння приватних бізнесів, що без залучення стейкхолдерів та будівництва таких об’єктів, як, наприклад, великі конференц-зали, виставкові центри, велика кількість правильної інфраструктури, без неї неможливий розвиток регіону. І ми зараз не говоримо тільки про відпочинок. Тому що відпочинок — це третій виток від того, що має бути. Давайте бути відвертими, ми не зможемо зробити великий конгрес або міжнародну конференцію на тисячу людей, як в Києві. Тому що нам немає де це зробити. Важливо розуміти, що в нас немає де розмістити цих людей. Це не про війну і сховище. Це про формат виставкового великого центру, як є у Львові чи Києві.

 По-друге, це піар-стратегія міста. Коли ти приїжджаєш на залізничний вокзал, а тебе зустрічають «Львівські круасани», напевно, десь наша піар-стратегія пішла не туди. Треба думати і про власні класні продукти. Я вважаю, що бізнеси Сави Лібкіна потрібно культивувати, так само як і одеський бублик чи одеські вина. Адже коли ти приїжджаєш в Прикарпаття тебе завжди нагодують і напоять, а в нас чомусь десь це загубилось. З централізації маленьких бізнесів, які розуміють, для чого їм це, і з розуміння приватного сегменту нашого міста, що без них не буде по-іншому. А рано чи пізно, і приватному бізнесу прийдеться боротися за туриста і за людей. Тому все це коло сансари. Чим раніше пройдемо, тим раніше буде класно.

«Я Холод, а він Жаров»: про кохання під Миколаївською дорогою та народження доньки

— Як ви стали мамою під час великої війни?

— Закохалась. Коли прийшла повномасштабка, по-іншому почала дивитися на це життя. І кар’єра і професія відійшли більше на другий план. Я зрозуміла, що є важливі чинники життя, де я ще не реалізувалась. Отак десь під Миколаївською дорогою ми зустрілися, я маленький волонтер, він військовий. Я Холод, а він Жаров, і народили маленьку Жарову-Холод Руту. Зрозуміла, що це зараз та сама людина, і що по-іншому вже бути не може, і іншого часу вже не буде.

«Якщо вам важко — просто мовчіть»: про тишу, бізнес-ідею та мрії

— Як між дитиною, роботою, дорослими обов’язками повертаєте собі себе?

— Ніяк. Поки що я ще маневрую на цьому сноуборді і шукаю цю правильну формулу. По-перше, зараз дуже багато відчуваю провини перед дитиною, тому що більше часу зараз йде на проєкт. Розумію, що це проєкт під запуск. Все, що я роблю в житті, я міряю тільки одним мірилом. В мене є лімітований час поруч з моєю дитиною до того, коли я стану їй не потрібна. Це нормально. Так має бути, сепарація має відбутися. Поки що вона тримає моє руку, поки вона залізає в моє ліжко поспати і поки вона каже, що «мама, мені страшно, будь зі мною», коли десь бігає якийсь смішний пес. Це важко.
 Якщо говорити саме про себе, мені допомагає тиша. Тиша — це зараз велике золото для будь-якої людини, тому що інформаційна історія, шум навколо життєвий і дитячий, його багато. Медитація, напевно, це найкраще, що зараз знайшла для себе. Просто сидіти, мовчати і думати ні про що. Якщо вам важко, просто мовчіть. Це один із продуктів, який я хотіла би запустити і обов’язково спробувати в Україні. Це ретрити мовчання, які дуже популярні в Китаї, в Японії і в східній філософії. Мені здається, що коли ти 2-3 дні не проговорюєш щось, ти зовсім по-іншому починаєш цінувати слова. Про це дуже багато фільмів, літератури. Пройти шлях мовчання — це класно і круто.

— Який ваш базовий мінімум і розкішний максимум в роботі і в житті?

— Розкішний максимум — це більше часу з дитиною і з родиною. Мінімум для життя — це успішний проєкт. Завжди є куди зростати. Хотілося б, щоб якомога більше людей побували тут і відчули те, що ми закладали в цей проєкт.
 Життєвий мінімум для себе я вже створила. Тепер треба лише рухатись до максимуму.

— Хто сьогодні ваша найбільша підтримка?

— Я. Я вважаю, що лише кваліфікована людина, яка собі щось довела, може створювати щось класне. Чому? Тому що в нас вже немає запиту на конкуренцію. У нас є запит на кооперацію, на створення класної команди, коли це команда зіркова, а не команда зірок. Це дуже важливо, тому що коли ти вже собі щось зі своїм таким молодим максималізмом щось сказав, тобі більше не потрібні похвала від власників, CEO, генеральних. Тобі потрібна чітка реалізація того, що відбулося. Це про цифри та аналіз.
 Звичайно, що родина, чоловік і дитина. Нічого кращого, ніж руки моєї доньки, в світі не буде. Це найкраще «люблю і кохаю» в світі, яке може бути в житті.

— Чого вам не вистачає для щастя?

— Звичайно, що банально було б зараз сказати про мир. Особисто мені для щастя не вистачає, щоб всі мої люди були тут. Якби ми всі могли знов вночі піти на Аркадію, взяти просеко, співати класні пісні для душі і бути поруч. Хотілося б, щоб це, звісно, вже все закінчилося, щоб ми всі стали щасливими. Ну, і щоб ми всі відпочили в Spatium Hotel.