Від дворянського роду до зірки Instagram: як продавчиня Тетяна Броя закохує Україну в одеський «Привоз»
«Раніше дівчата соромилися працювати на ринку, а ми про це горлопанимо на всю країну!» — сміється Тетяна Броя. Разом із сестрою та мамою вона тримає рибний бізнес, заповнює стіл товаром на десятки тисяч доларів і показує життя ринку таким, як воно є. Це розмова про справжній одеський характер, бізнес на раках, кохання під час війни та мрію про звичайний вихідний.
Втеча від більшовиків, Слобідка та династія з «Привозу»
— Як ви опинилися в Одесі?
— Мій родовід сягає часів Австро-Угорщини. Моя сім’я — це рід поміщиків, як це було раніше заведено. Панство. В нашої родини до революції була дуже велика лісопильня. Прийшли до нас більшовики, розкулачували нашу сім’ю. Мій прадід був полоненим, якого відправляли до Сибіру. І він по дорозі, на потязі вирушив в Одесу. Він втік до Одеси. Це було у часи Першої світової війни. І наша сім’я Броя опинилася в Україні.
— І ви народилися в Одесі?
— Так. Я корінна одеситка. Я родом зі Слобідки. Це дуже-дуже старий район нашої Одеси.
— Як ви почали продавати рибу?
— Вся сім’я, починаючи з моєї бабусі, працювала на «Привозі». Моя бабуся по батьковій лінії, вона торгувала на «Привозі». Спочатку свіжою рибою, потім кров’яною ковбасою, згодом перейшла на живі раки. Передала це моїй мамі.
Моя мама теж працювала на «Привозі», вона починала зі свіжої риби у великих діжки, риба була вся в воді. Зимою, якщо ви пам’ятаєте, це було 90-ті роки, рибу діставали такими черпаками з великої бочки. А потім вже всі, хто працював на рибі, плавно почали переходити на раки. Бо це був більш такий попит, особливо в 90-ті роки.
— Виходить, вас змалку привчили?
— Так, так. Я змалечку знаю, що таке ринок, що таке «Привоз». Всі мої 34 роки мама працює і по цей день разом зі мною і моєю сестрою Вікторією. Мати працює в закритому павільйоні «Новий рибний ряд», а ми з сестрою на відкритому ринку. Ми любимо, коли дуже багато людей. Закритий корпус — це спеціалізований корпус, туди цілеспрямовано йдуть за рибою. А у нас тут прохідне місце, можна спіймати когось, продати щось.
— Скільки років ви в торгівлі?
— Я працюю на ринку понад 20 років. Спочатку я працювала з мамою, на вихідних виходила з нею на роботу і сортувала живих раків. Взимку і влітку. Влітку ми виходили на довше, щоб заробити гроші на одяг перед 1 вересня, на розваги. Потім я працювала на людей.
Ми з сестрою вчилися в університетах. Я отримала диплом товарознавця зі спеціалізацією на митній експертизі. Потім, ви знаєте, 2014 рік, і вже після закінчення навчального закладу була мала вірогідність працювати за професією. Тому я ні дня не працювала за фахом. Туди важко потрапити, якщо ви не маєте зв’язків.
Підйом о шостій ранку та ікра для іменинниці: як пробачити грабіжників
— Що найважче в вашій роботі?
— Прокидатися о шостій ранку. А працювати з людьми мені дуже легко, тому що в мене великий стаж роботи. Робота без вихідних позначається на емоційному стані. Особливо влітку. В сезон до нас приїжджають туристи на відпочинок. Так, ми заробляємо. Але ми жертвуємо своїм емоційним станом.
— Тетяно, був неприємний епізод, ваше торгове місце пограбували. Як це сталося?
— Нас пограбували о п’ятій годині ранку, одразу після закінчення комендантської години. П’ятеро молодих хлопців років 17-18 вдерлися на ринок і перелізли через паркан. Правоохоронці розповіли, що вони хотіли здивувати дівчину, у якої був день народження та принести їй червону та чорну ікру з крабами. У нас тут все на замках. Вони їх поламали, вибили двері холодильників і все, що бачили, набрали собі в пакети. Було більше розбито, ніж вкрадено. Наша продукція дороговартісна. Сума збитків була великою, але ми навмисно знизили її. Ми не хотіли ламати хлопцям життя і навіть не хотіли їх покарати. Бо навіщо нам ламати життя дітей? Ми передумали. Думаю, ця історія їх і так провчила.
«Золота» делікатесна риба, стартовий капітал $10 000 та чеки під час війни
— Який у вас асортимент товарів? Розкажіть.
— Ми стали відомі завдяки нашим рибним тортикам, рулетикам, бо це було щось нове й екстравагантне в той час. Сьогодні також всі знають наші величезні філе риб. Це білуга, осетер, наша чорноморська акула. Люди найбільше цікавляться рибкою, яка йде по сезону: дунайка, бички, наш чорноморський рачок. Зараз все, що стосується Чорного моря, це в колосально високій ціні. По-перше, ви знаєте, це війна. По-друге, не пускають на воду. По-третє, треба всілякі документи, щоб вийти. Дуже мало місць, де можна рибалити. По-четверте, це імпорт. З Болгарії і Румунії ми закуповуємо нашу чорноморську рибку. У них безпечно, а в нас небезпечно. А це плюс до ціни постачальника. Тобто для нас закупка виходить дорогою, золотою.
— Наскільки це коштовний бізнес? Який стартовий капітал був у вас?
— Ми вклалися з моєю сестрою та її чоловіком. На початку щоб заповнити стіл ми взяли товарів на 10 тисяч доларів. Щоб розширити торгову точку, закупили будівельні матеріали. Це все дуже дорого. А ще оренда, комунальні платежі і так далі. Перший місяць — десяточка.
— А зараз як ви оцінюєте ваш бізнес, продукти, товари?
— Це дуже дорого. Я навіть боюсь рахувати.
— Як налагоджені процеси від закупівлі і до реалізації?
— Закуповує товари сестра. Вона тримає зв’язок з постачальниками, моніторить ціни. Я продаю через інтернет.
— Як велика війна вплинула на вашу роботу, як змінився споживач?
— Споживачі розділилися на два табори. Вони або багато купують на великий чек, або потроху на місяць вперед. Тобто попит є, але не такий як раніше. Споживання скоротилося вдвічі. З кожним все менше і менше.
— Який найменший і найбільший чек?
— Найменший — це 200 гривень, середній — це 2 тисячі. Немає таких колосальних чеків на тисячу доларів.
— Чому треба прийти до вас за рибою?
— Тому що в нас свіжа рибка. Ми завжди відповідаємо за якість товарів. Якщо ви приходите до нас, ми завжди даємо все спробувати. Ви під свій смак собі самі обирайте. Ми тільки підказуємо, направляємо.
Втрата чоловіка, 8-сантиметрова пухлина та рух на негативі
— Минулого року ви тяжко хворіли. Це наслідки роботи, як думаєте?
— Це наслідки життя. Я хворіла, в мене знайшли пухлину. Я мало висвітлюю своє особисте життя в інстаграм, більше показую роботу. Тому що для мене це емоційно важко. Я можу коротко розповісти: я вдова, два роки тому я поховала чоловіка. І це теж є, мабуть, причиною пухлини. Зміна роботи, зміна локації, масштабування. Це все бізнес, йде оборот, піде-не піде. Дуже великі гроші ми в це вкладаємо і багато часу. Ми вкладаємо емоції, здоров’я. Це все має наслідок.
— Як вдалося відновитися після діагнозу?
— Відновлення було швидким, бо робота — це мій стимул по життю.
— Пухлина була доброякісна?
— Спочатку ніхто не розумів, тому що це поодинокий випадок. Не могли визначити, що це таке. Пухлина була довгою в черевній порожнині у жировій тканині розміром вісім сантиметрів. На УЗД роздивлялися два сантиметри, а коли мене повезли на операцію, коли відкрили, там було вісім сантиметрів.
— Що вам допомагає відновлюватись?
— Я з тих людей, які добре рухаються на негативі. Коли багато суперечливих обставин, я більше вмикаюся. Коли більше негативу, ми більше рухаємося, більше працюємо, більше нових ідей, більше розвитку. Якщо нас помістити в більш емоційно стабільний стан, ми мало що зробимо. Ми будемо дуже повільно зростати.
Instagram без стандартів та руйнування міфів про ринок
— Чому вас обирають, що ви пропонуєте таке, що не пропонує жодний продавець?
— Легкість. Ми дуже контактні. Ми з усіма можемо знайти спільну мову. Якщо ви проходите повз, ми привітаємося, запросимо. Ми перші йдемо на контакт.
— А є важкі клієнти? Як у вас працює ця кризова комунікація?
— У нас завжди дві людини за одним прилавком. Якщо один продавець не справляється з цим клієнтом, ми одразу міняємося місцями. Я і моя сестра — ми різні. Вона більш комунікабельна, жорстка, я більш весела. Якщо моє «хі-хі, ха-ха» не спрацьовує, ми міняємося місцями. Так само роблять наші працівники.
— Як вам вдалося зробити півмільйона підписів від Instagram?
— В мене є свій підхід в соцмережах. Ми працюємо на контрастах. Зовні ми не схожі на працівників ринку. Це по-перше. По-друге, ми взагалі не переймаємося, як ми виглядаємо на камері. У нас нема стандартів. Ми знімаємо наш контент так, як є: як ми спілкуємось з покупцями, пропонуємо товар.
— Минулоріч ви увійшли в топ-30 найвпливовіших інфлюенсерів Одеси в категорії «Лайфстайл». Як ви вважаєте, як ваш блог впливає на соціум?
— Люди більше знайомляться з «Привозом», продукцією, продавцями. Це важливо. Наш український народ повинен бачити, хто зараз працює на ринку. Тобто це молоді дівчата, молоді хлопці, що ми не цураємося своєї праці. Раніше, якщо б молода дівчина працювала на ринку, вона б не афішувала свою роботу. Це було б соромно. А ми ж навпаки ми горлопанимо на всю Україну.
Серце міста під ударами та потреба у «жорсткій одеській руці»
— Яке майбутнє «Привозу», як думаєте? «Привоз» за такими продавцями, як ви?
— Я думаю так, бо ми зберігаємо естетику ринку і не даємо йому вмерти в плані зацікавленості інших людей. Я коли веду прямі ефіри, я кажу: «якщо ви в Одесі, обов’язково зайдіть на «Привоз» за колоритом». Це важливо для всіх працівників. Для економіки ринку. У «Привоза» своя економіка, якщо ви не знаєте.
— Багато людей кажуть, що на «Привозі» смердить, обважують, неякісна продукція. Що скажете на це?
— Це неправда. В нас тут працюють приватні підприємці з міні-ферм. Це люди, які самі вирощують свою продукцію і самі її продають. Вона не оброблена.Їх товари трохи дорожчі за фермерські. Тому що люди туди працю вкладали.
— Ринок постраждав через російський удар, загорілись торгові ряди. А наступного дня люди працювали. Як таке можливе?
— Ми теж працювали. Треба працювати. «Привоз» нікуди не дінеться. Якщо хтось прийде і щось з ним зробить, люди просто встануть і відбудують його заново. Бо привоз — це є серце Одеси, це серце наших жінок, які тут працюють. Ви бачите: тут ні поліції, ні ТЦК не ходять, не патрулюють, бо тут правлять жінки. «Привоз» — це жінка.
— З чого має починатися стратегія розвитку Одеси? Зі стратегії.
— З холодної стратегії. Щоб розвивати наше місто треба дуже холодний розум. В Одесі усіх дуже шкодують. Потрібна така силова структура, яка б трошки почистила лаври управління в Одесі. Треба дуже жорстка, справедлива і корінна одеська рука. Бо якщо ви не народилися в цьому місті, ви не знаєте, що таке Одеса. Треба тут народитися і зростати, щоб знати, що це за місто.
Новий етап: коханий чоловік, мрія про дітей та розкіш вихідного
— Чи є кохана людина у вашому житті?
— Мені 34 роки. Я вже була заміжня, зараз я вдова. Я ніколи не була в пошуках кохання, але в цьому році з’явилась людина, яка мене оберігає. Він справжній чоловік, сильний, трохи нервовий. В нас 7 років різниця в віці. Він наш український хлопець, проста людина. Всі ж думають, що у нас, у дівчат, які ведуть блог, є якісь покровителі. Зі мною поряд це справжній український, звичайний чоловік
— Про що ви мрієте?
— Я мрію про дітей. У мене немає дітей. Вже настав той час. Дуже довго працювала і дійшла до цього моменту, що я хочу дітей.
— Чого вам не вистачає для щастя?
— Моїх вихідних. Але треба працювати. В наші часи вихідний — це розкіш. Все інше в мене є. В мене є кохана людина, в мене є сім’я, в мене є мати, сестра, робота і блог.
