«Дитячий спорт — це розвага, а не кар’єра»: тренер Алі Чаринський про інклюзію, гіперопіку та виховання нового покоління в Одесі.

Чому радянська система тренувань більше не працює? Як навчити дітей розставляти власні кордони та чому інклюзія — це не вирок, а норма суспільства? Тренер із джиу-джитсу Алі Чаринський розповів «Форпосту» про свій підхід до виховання дітей та соціальне підприємництво в Одесі.

—  Як почалась ваша любов до спорту?

— З дитинства. Я родом зі спортивної столиці Північного Кавказу Дагестану і в нас, як в будь-яких батьків у світі, є чітке розуміння, що дитина має піти до школи. Таке ж є розуміння в родині, що дитина має відвідувати спортивні секції. З дитинства є поняття, що спорт — це спосіб життя. Тому вибору в мене не було.

— Яким спортом ви займались в дитинстві?

— Всім підряд пробував. Першим було тхеквондо, ударні види спорту. Пам’ятаю свій емоційний стан, я не витримував, бо був малим, боявся. На своєму прикладі чітко розумію, як важко починати з такого спорту на противагу боротьбі. Коли пішов на боротьбу стало легше. Пізніше були самбо і дзюдо й я почав повністю викладатись.  

— З часом спорт став для вас професійним?

— Я розділяю ці поняття. Коли я треную чемпіона світу, я працюю як професійний тренер. Так само коли мене кличуть в збірну України в якості головного тренера. Коли я приходжу до дітей, то я педагог. Я вважаю, що дитячий спорт не повинен перетворюватись в професійну кар’єру. Професійний спорт потрібен для 1% населення, а дитячий спорт для 99% дітей. В мене такий лозунг: дитячий спорт — це розвага. Вони з часом самі визначаться. Ні тренер, ні батьки не зможуть мотивувати. Жити двома тренуваннями в день, з дисципліною, сном, харчуванням — це складний вибір. Багато хто не погоджується жити саме так, як професійні спортсмени.

— При цьому постійна фізична активність має бути?

— Так, це всім доступно. В професійному спорт не настільки важкі фізичні навантаження. Будівельник, який носить кам’яні блоки, або вантажник на ринку «7 кілометр» докладає ще більше фізичних зусиль, аніж професійні спортсмени.

— Чому ви вирішили стати дитячим тренером?

— В мене запитали про те, як я відпочиваю. Я сказав, що у мене немає вихідних від дітей. Коли я кудись їду, починаю нервувати, мені потрібні мої 5-річки. В мене є група дітей п’яти років, коли я їх бачу, я заспокоююсь.

 Кажуть, що тренерами не стають, а народжуються. Це трохи про мене, тому що я в 14-15 років намагався допомогти тренерам, щось пояснював дітям, молодшій групі прагнув щось показати. Зараз я втілив мрію в життя.

 Я працював зубним техніком сім років, вся моя родина стоматологи. Нарешті я це все покинув і пішов туди, куди прагнув усе життя — в дитячий спорт.  

— З якими групами дітей ви працюєте?

— В мене немає обмежень. Мій принцип простий: дитині, особливо сучасній, треба товариство, умови й простір. Таке, де він буде рости емоційно правильно. Через гіперопіку та важку ситуацію в країні мами  беруть дитину за руку і йдуть на дитячий майданчик. Діти не конфліктують, а це в 4-5 років обов’язково для них. Так діти навчаються кордонам, безпеці, збереженню власного майна й свого здоров’я. Після цього дитина йде до школи і не вміє себе захищати і відстоювати свою позицію. Така дитина починає ображати тих, хто бачить в ньому жертву. І ця історія продовжується. Гіперопіка, особливо над хлопчиками, посилює такі випадки булінгу.

 Ми створюємо простір, де вчимо дітей не відмовлятись від агресії, а направляти її в змагальне русло. Якщо це агресивні діти. Є діти, яких ображають, їх ми вчимо отримувати задоволення від тренувань. Ми відомі роботою з інклюзивними дітьми. Я мрію створити в Україні простір на кшталт Neurodiversity. Це нейровідмінний всесвіт. Ми всі один від одного нейровідмінні. Особливість прийняття моїх рішень — це алгоритм роботи моїх нейронних зв’язків. Якщо заглибитись: я нейровідмінний відносно вас і навпаки. Коли йдеться про людей з аутизмом, тут виникає проблема. Люди не хочуть з ними взаємодіяти, тому що ми їх не розуміємо. Ми нейровідмінні один від одного, але розуміємось. А тут наче людина говорить іноземною мовою, наче приїхав хлопчик з Китаю і тебе не розуміють. Легше від нього відмовитись. Ми собі цього не дозволяємо. Ми шукаємо індивідуальний підхід. Наша задача, щоб нейровідмінні діти (в основному діти з РДУГ та аутизмом) знаходились в спільноті, де їх цінують і поважають. Це велика робота зі звичайними дітьми. 

— Як проходять заняття?

— Заняття, в першу чергу, проходять для дитини. У мене були маленькі вихованці, які прийшли і стали чемпіонами світу і Європи, я зрозумів, що немає сенсу прискорюватись і намагатись чогось швидко досягнути. Перше, друге тренування і цілий рік — це плавний рух вперед, де у дитини все виходить.

 Буває таке, що батьки приходять зі спортивними амбіціями, і кажуть, що у мене дуже легкі тренування. Але це їх вибір. Наша задача, щоб у дитини через спорт формувалося переконання, що у нього вийде. У наших дітей все виходить, тому що навантаження занижене і поступово йде вверх. Я всім кажу, що раніше чи пізніше ми усі зрівняємося, тільки емоційний стан моїх дітей буде більш самовпевнений, а ваших, які пройшли через крики і насилля, буде іншим.

— Які відгуки від батьків отримуєте після занять?

— Більшість батьків обурені, що я не пускаю їх в дитячий простір. Бачите, як діти себе поводять? Вони мене не бояться. Тренер в звичайному розумінні — це той, перед яким стоять як струна. Ні, ми відійшли від цієї радянської системи, ми даємо дітям бешкетувати. Батьки дітей молодшої групи 4-5 років приходять обурені, тому що їх діти почали багато собі дозволяти. Ні, вони стали справжніми. Тобто ми «зомбованого» хлопчика, якому нічого не можна, перетворюємо спочатку на достатньо відкриту дитину, якій все можна: штовхатися, кричати, бігати, перевертатися, бруднитися. У нас все можна. Навіщо? Щоб до шкільного віку він вже підготувався до діалогу.

 В батьків дітей 6-9 років теж є претензії, що я надто багато дозволяю дітям. А вже до 14-15 років у мене найбільш виховані діти. Спочатку варто дати дитині в дитинстві награтися, щоб після пубертату він вже був більш зрілий, щоб справитися з тим вулканом емоцій, який в ньому бурлить від гормонів.