Покоління «тривога»: чого насправді хочуть українські підлітки?
Поки світові медіа оперують термінами «геополітика» та «ескалація», в українських школах росте покоління, чий день вимірюється не хвилинами, а відстанню до найближчого бомбосховища.
Мирослав — один із тих, для кого війна — це не звук тривоги, а втрачений дім. Після окупації та нескінченних обстрілів рідного Херсона він опинився в Одесі.
«Мені дуже остобридла ця війна. До війни я жив моїм звичайним життям у Херсоні. Коли вона почалась, я втратив майже все — найкращих друзів, зв’язок з родичами, прогулянки містом. Внаслідок руйнівної окупації та подальших обстрілів міста, у грудні 2022 року я був вимушений переїхати до більш безпечного міста, Одеси. Мені знадобився деякий час, щоб пристосуватися до цього промислового міста-мільйонника, і вже в 2023 році я пішов вчитися до Одеського ліцею №2. Я знайшов собі нових друзів і прижився до мого нового, далекого від дому життя. Наразі ситуація в місті складна: тривалі тривоги, часті атаки та зимовий блекаут, та ще й надзвичайно прохолодна погода, але для того, хто все це пройшов, це вже є звичайним явищем».
Мирослав не зупиняється на рефлексії. У нього є чіткий план:
«Я б хотів, щоб в місті дещо змінилося: по-перше, електропідстанції можна сховати під землю чи укріпити захисними матеріалами, щоб ворог не міг завдавати ударів по енергетиці. По-друге, я пропоную удосконалити систему зливу води на вулицях, бо в разі сильних тривалих дощів місто часто затоплює».
Поліна (11 років) зізнається, що відповідальність за власне життя стала передчасною вагою на її плечах.
«Війна змусила мене рано подорослішати у плані того, що я стала занадто відповідальною за своє життя. Панічного страху війни в мене немає, але іноді, коли сильна небезпека на наше місто, стає моторошно і страшно. Я намагаюся не думати про це часто і, можливо, не до кінця сприймаю, що зараз війна. Хочеться, щоб це пекло закінчилося швидше і всі жили як раніше. Хочеться нормально навчатися в школі, а не тиждень через тиждень і не сидіти в підвалі. Хочеться висипатися ночами, а не слухати вибухи. Я хочу, щоб у моїй школі — ліцеї №8 — зробили ще одне бомбосховище».
Лев (12 років) описує зміну реальності через найпростіші побутові речі: будильник та тарілку з їжею. Коли дитина боїться довго їсти, бо ворог може атакувати будь-якої миті — це найстрашніший вирок сучасності.
«Як поміняла мене війна: до війни я прокидався під будильник, а сьогодні я прокинувся під постріли та тривогу. До війни я їв спокійно, а зараз — дуже швидко, бо боюся… Я хочу, щоб зробили метро по всій Одесі, щоб під час тривоги можна було переміщатись».
За даними ЮНІСЕФ, з 2022 року українські школярі у прифронтових містах провели в укриттях загалом понад 5000 годин (це майже 7 місяців чистого часу під землею).
Станом на початок 2026 року, за звітами МОН України, понад 4300 закладів освіти пошкоджено або вщент зруйновано. Дослідження групи Rating та UNICEF показують, що рівень тривожності серед підлітків 10-15 років зріс до 37%.
Звіти OCHA ООН (2025-2026) фіксують, що через удари по енергетиці діти в Одеській та Херсонській областях залишаються без тепла та світла до 18 годин на добу, що робить навчання майже неможливим.
