Сільвія Бронецька: Одеса вже має свою ідентичність — і вона значно глибша за радянський гумор чи курортну легковажність минулих років.
Сільвіє, після успішних проектів в Україні ви обрали Кіпр. Що стало вашим найбільшим професійним потрясінням на старті — у чому різниця між українським «зробимо на вчора» та кіпрським підходом до бізнес-процесів?
Дякую за таку оцінку, але називати мої українські проєкти «успішними» мені й досі трохи незручно. Я рухалася повільно й обережно. Так, із амбіціями. Так, із великими планами. Але зі страхом і внутрішньою невпевненістю, які змушували робити кожен крок дуже акуратно.
Головне потрясіння було одне — на всю країну. Після нього дрібні професійні шоки вже не сприймаються як шоки. Тому адаптація до кіпрського бізнес-ритму відбулася спокійно. До того ж до переїзду я не була системною частиною бізнес-середовища — усе вибудовувалося вже тут.
Чи траплялися моменти вигорання, коли хотілося все зупинити?
Зупинити все хочеться регулярно — інколи тричі на день. Але чи є це вигоранням? Скоріше, це емоційна хвиля. Я дуже витривала й найкраще почуваюся в стані високого навантаження. Коли роботи мало — мені навіть складніше. Та я завжди знаходжу нові задачі. Або вони знаходять мене.
Кіпр відомий своєю філософією «сіга-сіга» (повільно-повільно) та сієстами. Як ви, з одеським драйвом та українською швидкістю, адаптувалися до цього? Чи вдалося вам за ці роки знайти інструменти, щоб «прискорити» місцевих підрядників?
Чесно? Для мене «сіга-сіга» — це конкурентна перевага. Поки хтось розгойдується, я вже працюю.
Те, що «неможливо» або «не встигаємо», у моїй реальності просто робиться.
Кейтеринг за 12 годин із повним сервісом? Так. Постачальник підвів? Поїду сама. Щось зламалося? Вирішимо. Ми завантажимо, привеземо, розвантажимо — швидко, чітко, без зайвих пауз на каву й розмови. Українська швидкість тут — це не недолік, а стратегія.
Яка ваша стратегія щодо кадрів на Кіпрі? Ви робите ставку на локальних фахівців для кращої інтеграції чи все ж таки формуєте каст із українців, які розділяють ваші цінності та сервісність?
У моїй команді працюють лише українці. Бізнес майже не орієнтований на місцевих жителів, тому глибока інтеграція не є моїм пріоритетом. Натомість для мене принципово важливо створювати робочі місця для українців — навіть для тих, хто тільки входить у професію. Ми ростемо разом.
Ви буваєте в Європі та бачите різні моделі розвитку міст. Якщо говорити не тільки про ресторани — чого Одесі критично не вистачає сьогодні, щоб стати містом мрії? (Інфраструктура, архітектурний контроль, нові сенси?)
Одеса — місто мрії. І вона була ним задовго до нас. У ній уже є архітектура, сенси, глибина й душа. Її не потрібно вигадувати заново — її потрібно берегти.
Змінювати варто не місто, а себе: більше поваги одне до одного, менше заздрості, більше відповідальності.
Як ви вважаєте, Одеса після перемоги має залишатись «веселою столицею біля моря» чи нам варто шукати іншу, більш глибоку ідентичність, щоб залучити туриста нового рівня?
Одеса вже має свою ідентичність — і вона значно глибша за радянський гумор чи курортну легковажність минулих років.
Все зайве зникне. А справжнє проросте — як весняна зелень крізь сніг. І це буде новий час для країни
Якого формату закладів зараз бракує одеситам? Чи це мають бути вишукані гастрономічні простори, чи навпаки — демократичні, щирі місця «для своїх», де головне — спільнота?
Мені складно говорити про дефіцит форматів. В Одесі є майже все — на різний смак і бюджет. Сьогодні це конкурентне середовище настільки щільне, що я б, мабуть, не наважилася відкривати там новий проєкт.
Уявіть, що у вас є необмежений ресурс та повна підтримка міста. Який один знаковий об’єкт (не обов’язково ресторан) ви б створили в Одесі, щоб змінити її обличчя на краще?
Якщо мріяти масштабно — я б почала з інфраструктури. Дороги, як на Кіпрі: раундаути, продумані з’їзди, розв’язки. Це не просто комфорт — це культура руху. Після цього водіння в Одесі здається хаотичним.
Але тут важливі не лише ідеї, а й якість реалізації — швидке, прозоре будівництво без втрат коштів «по дорозі». Хоча є й романтичніша ідея — відновити морське сполучення між районами: Поскот — Аркадія — Фонтан.
Міський паром як новий символ Одеси. Але це вже складна інфраструктура й великі процеси. Можливо, для цього ще має настати свій час.
Сільвіє, неможливо не помітити вашу приголомшливу фізичну форму. У бізнес-середовищі кажуть, що тіло — це відображення дисципліни в справах. Чому ви вирішили приділити таку увагу здоров’ю саме зараз? Це питання естетики чи новий рівень відповідальності перед собою?
Дякую за комплімент. Моє рішення зайнятися тілом точно не продиктоване бізнес-трендами чи дисципліною. Якщо чесно, дисципліна й я — поняття доволі далекі.
Я людина імпульсу, ризику й швидкого рішення. Дізналася про сучасний інноваційний метод, глибоко вивчила питання й ризикнула. Результат — здорове, підтягнуте тіло й несподіваний бонус: повна байдужість до алкоголю.
Це дуже про мене сьогодні: запалитися, зібратися, зробити — і отримати результат. Без довгих сумнівів.
Чи вважаєте ви, що сучасний підприємець зобов’язаний інвестувати у своє здоров’я так само активно, як у маркетинг чи розвиток компанії?
Я не вважаю, що сучасна людина щось «зобов’язана» — ні у бізнесі, ні у спорті. Ні ідеальні показники аналізів, ні кубики преса самі по собі не гарантують балансу в житті чи фінансах.
Кожен обирає власну систему інвестицій: у здоров’я, у дітей, у проєкти, у майбутнє. Немає універсально правильного шляху — є лише особистий вибір.
Що б ви сказали жінкам, які через війну опинилися за кордоном з дітьми на руках і бояться навіть думати про власну справу? Як наважитися на перший крок, коли здається, що все проти тебе?
Власна справа — це не панацея. Бізнес — це завжди ризик. Тому спершу варто вибудувати безпечну основу для себе й дитини: житло, стабільність, фінансову подушку.
І лише коли базові потреби закриті — можна думати про власну справу. Але вона має приносити радість.
Інакше навіщо починати ще один складний шлях?
