Юрій Маслов: «Стратегія Одеси — це не томи паперу, а суспільний консенсус еліт та громади»
Юрій Костянтинович Маслов — відомий український науковець, педагог, державний і громадський діяч. Він є одним із фундаторів імплементації Дунайської стратегії ЄС в Україні та активним адвокатом сталого розвитку Одеської агломерації.
У цій розмові ми торкнулися критичних питань: від виживання міста в умовах енергетичної кризи до перетворення Одеського порту на пасажирський хаб та інтеграції культурної спадщини ЮНЕСКО в економіку майбутнього.
«Для мене стратегія — це зв’язка дій, яка веде до досягнення поставленої мети. Дуже важливо, щоб ця мета була чіткою, конкретною, вимірюваною, релевантною та досяжною. Сьогодні я бачу не Одесу в межах XIX чи XX століття, а велику Одеську агломерацію, що включає міста-супутники, ОТГ, водозабори та рекреаційні зони лиманів.
Усі стратегії, що ухвалювалися останніми десятиліттями, фактично є планами без патернів — це просто томи документів, які стоять на полицях. У моєму розумінні стратегія — це не декларації, а суспільний консенсус, те, що поділяють стейкхолдери, еліти міста та значний відсоток населення, бо поки ідея не володіє розумами мас, її ніхто не реалізуватиме.
Ситуація з приватними інвестиціями може змінитися лише після того, як Україна підпише довгоочікуваний справедливий мир. Війна — серйозний стримуючий фактор, але інвестор буде вкладати гроші навіть у воєнний час, якщо розумітиме, що працює у зрозумілому правовому полі, його інвестиції захищені, а ризик-менеджмент дозволяє повернути кошти.
Культурний код Одеси на 100% може стати економічним драйвером. На цьому базується вся нормативна база ЮНЕСКО — це маяк і магніт. Але при цьому ми маємо розуміти, що хунвейбіни небезпечні не лише в Китаї. Юні полпотівці, які свого часу мотиками кришили голови професорам, реально небезпечні. Одеса вже переживала такий період у 20-ті роки, коли студенти носилися містом і викидали цінності з музеїв. Розуміючи ці паралелі, важливо не повторювати цей досвід. Для цього має бути категорично заборонений будь-який радикалізм, натомість необхідна дискусія, суспільний діалог громади всередині себе та чесна соціологія.
«Коли ми ходимо одеськими пляжами, я не можу зрозуміти, чому від парку Шевченка до монастиря не можна пройти вздовж моря, як ми це робили раніше. Приватні пляжі — це чудово, але можна ж зробити хоча б 10 метрів вздовж урізу води загальним благом. Це тема, яка могла б об’єднати одеситів. Одеса — це місто, де депутати не забризкують пам’ятники фарбою, а шукають внутрішній людський консенсус».
«Існує глобальне ідеологічне протиріччя між містом і областю. Ця диспозиція “міськвиконком — обком” існувала завжди. Сьогодні Одеса оточена успішними територіальними громадами, на які вона не впливає. Наприклад, ми хочемо розвивати агломерацію, розуміємо, що грязьові курорти — це магніт, але Куяльник помирає. Обласна адміністрація не може розчистити незаконні дамби, бо аграрні олігархи перегородили річку, щоб не палити дизель на об’їздах. Це стратегічна бездіяльність».
«Історія Одеси пов’язана з портом, але світ змінився. Глобальний вантажопотік ефективно обслуговується глибоководними портами-супутниками. Можна було б створити один мегапорт (Одеса, Південний, Чорноморськ), винісши “брудні” вантажі за межі міста. Одеса має перетворитися на величезний пасажирський термінал. Це зона пріоритетного розвитку, де інвестори могли б викупити зернові термінали та перенести їх, звільнивши центр міста для нової якості життя».
«Метрики інвестиційного проєкту — це дохідність та безпека. Але поки не буде середовища, не буде й успішних проєктів. Наразі ми маємо протиріччя з унітарним центром, з Києвом. Парламент часто “ламає через коліно”, ухвалюючи податкові зміни на вимогу МВФ, які погіршують умови для бізнесу. Уявіть: людина скалічена війною, а їй ще відрізають шматок. Міська та обласна ради мали б заявити свою позицію щодо цього, але ми чуємо лише абсолютне ігнорування».
«Компроміс між громадою та забудовником — це коли правила стосуються всіх, а не лише бідних. У XIX столітті Григорій Маразлі будував громадські будівлі та дарував їх місту. Сьогодні ми знаємо багатьох “тіньових” кураторів Одеси. Було б чудово влаштувати між ними публічне змагання: нехай кожен подарує місту відреставрований особняк чи новий парк. Це і є реальна дискусія про майбутнє».
Я б дійсно ініціював велику дискусію щодо того, якою має бути стратегія і якою, до речі, має бути влада в Одесі. Тому що стратегія — це не лише цілі та плани дій, це патерни поведінки та ресурси. Влада — це також ресурс, і ми маємо чесно розуміти, хто саме буде реалізовувати зміни. У нас іноді панує інфантилізм: мовляв, прийде якась людина і наведе лад, але так не буде. Потрібен консенсус і спільне обговорення.
Я б вирішував питання культурної спадщини, бо за два роки ми отримали від ЮНЕСКО лише “смішні сині значки” на музеях. Але цей значок ніяк не захищає будівлю. ЮНЕСКО — це цілий регламент роботи, який просто потрібно виконувати.
І, напевно, найголовніше: я б провів серйозну роботу над помилками — “з кров’ю” — щодо того, як ми прожили цю зиму, як ліквідовували наслідки бомбардувань та втрати енергопостачання. Чому ми не підготувалися і чому той же Харків, попри близькість до фронту, справлявся ефективніше за нас? Я б терміново розробляв антикризовий план з енергетики та води. А все, що пов’язано із залученням інвесторів — це чудово і необхідно, я знаю багато гарних прикладів у цьому напрямку».
