Юрій Маслов про майбутнє Одеської агломерації, інвестиції під час війни та виклики ЮНЕСКО

Юрій Маслов — доктор економічних наук, професор, Голова правління ГО «Альянс відновлення України»

У цій розмові Юрій Маслов аналізує критичні точки розвитку Одеси, розмежовує поняття донорської допомоги та реальних інвестицій, а також пропонує радикально новий погляд на межі міста та управління його культурною спадщиною. Від енергетичної безпеки до «економіки вражень» — професор Маслов окреслює шлях трансформації Одеси з портового вузла минулого у сучасний європейський мегаполіс.

Анна: Коли ви думаєте про стратегію розвитку міста Одеси, що для вас є пріоритетом?

Маслов: Для мене пріоритетом є саме стратегія Одеси. Але тут надзвичайно важливо домовитися, що ми взагалі розуміємо під цим терміном: що таке стратегія, що таке Одеса, які саме сенси ми вкладаємо у ці слова. По суті, для мене стратегія — це зв’язка дій, яка веде до досягнення поставленої мети.

Дуже важливо, щоб ця мета була чіткою, конкретною, вимірюваною, релевантною та досяжною. Це базова основа стратегії. Тепер щодо того, що таке Одеса.

Одеса — це місто, і тут важливо визначити, у яких межах ми його бачимо. Я, наприклад, не бачу сьогодні Одесу в кордонах XIX чи XX століть. Я бачу велику Одеську агломерацію, де все взаємопов’язано: міста-супутники, об’єднані територіальні громади, водозабори на великій відстані від міста, рекреаційні зони Куяльницького та Хаджибейського лиманів.

Тому, говорячи про стратегію Одеси, я передусім маю на увазі стратегію Одеської агломерації та розробку зрозумілого алгоритму дій, що приведе нас до цілей. А от до яких саме цілей — про це варто поговорити окремо. Протягом останніх десятиліть в Одесі приймалися непогані стратегії, які зрештою перетворювалися на томи якісно надрукованих документів. Навіть зараз, здається, за підтримки донорів та офісу «5Т», відбулася актуалізація пріоритетів.

Але всі ці стратегії фактично є планами без патернів. Це просто папери на полицях. У моєму розумінні стратегія — це не декларативний документ, а суспільний консенсус. Це те, що поділяють стейкхолдери, еліти міста та певний відсоток населення. Поки ідея не опанує розуми мас, її ніхто не буде реалізовувати.

Тут також варто розмежувати терміни: грантові кошти — це не інвестиційні гроші. Від початку війни у 2022 році Україна та Одеса певною мірою розпещені донорськими ресурсами від Європейського інвестиційного банку та інших інституцій. Минулого року в Римі на Ukraine Recovery Forum ми підписали велику угоду з нашим другом, колишнім послом Італії, а нині спецпредставником.

Італійський уряд пролобіював ресурси на реконструкцію музеїв: Західного та Східного мистецтва, філармонії, літературного, художнього, а також на кілька мільярдних проєктів. Але підкреслюю: це донорські гроші. Коли ми говоримо про інвестиції, ми маємо на увазі приватний капітал інвестора, який хоче купити частку, надійно розмістити активи та отримати прибуток.

У воєнний час я не бачу великого інтересу приватного інвестора вкладати ресурси в Одесу. Ситуація може змінитися лише після підписання довгоочікуваного справедливого миру.

Анна: На вашу думку, які кроки необхідно реалізувати, щоб збільшити кількість грошей?

Маслов: Ви знову про інвестиції? Дивіться, є така країна як Лівія. Після того, як європейські партнери навели там лад, країна фактично розділена. Там громадянська війна, приватні військові компанії, пожежа конфлікту. Але європейські інвестори вкладають туди гроші: купують ліцензії на нафторозробки, ставлять компактні НПЗ

Вони наймають приватні армії, танки, гелікоптери. Там маршал Хафтар, тут легітимний уряд, але інвестори працюють. Чому? Тому що вони окупають інвестиції за рік-півтора. Інвестор повинен бачити прибуток, заради якого він готовий ризикувати. Сама по собі війна не є абсолютним обмеженням.

Якщо інвестор розуміє, що працює у зрозумілому правовому полі, його інвестиції захищені, а система ризик-менеджменту підтверджує повернення коштів — він вкладатиме навіть у воєнний час. Проте глобально війна — це величезний стримуючий фактор для великих міжнародних компаній. На форумах вони кажуть: «Україна нам цікава, але військово-політичний ризик ми на себе взяти не можемо». Це питання суверенних гарантій та міждержавних угод. Моя гіпотеза: до миру складно розраховувати на великий приплив коштів.

Щодо того, що буде після миру. В Україні бюджет із колосальним дефіцитом. Одеса, як і будь-яка інша громада, житиме в умовах жорсткої нестачі ресурсів. Якщо порівняти місто з кораблем, то зараз мова йде насамперед про «боротьбу за живучість».

Пріоритети номер один: енергетика та водопостачання. Ситуація з питною водою катастрофічна. Через кліматичні зміни на Дністрі, застарілу матеріальну базу та зниження водного балансу ми п’ємо неякісну воду, яка до того ж може будь-якої миті закінчитися. Це величезний ризик.

Питання води та розподіленої генерації (когенерація, сонячна енергія) — це «перша допомога». Як накласти шину чи шви в реанімації, щоб пацієнт просто вижив. Нам потрібно безстрашно провести роботу над помилками. Ми дивом пережили цю зиму, але були будинки без світла й тепла тижнями. Наступна зима може бути не легшою.

І, звісно, потрібно готувати глобальну рамку стратегічних цілей через консенсус із елітами та населенням. Одеса сповнена суперечностей. Наприклад, історичне протистояння міста та області. Сьогодні Одеса оточена успішними громадами, на які вона не має впливу. Візьмемо Куяльник — унікальний магніт для туристів. Але він помирає, бо річку Великий Куяльник перегородили незаконні дамби аграрних олігархів, і обласна адміністрація вже 10 років не може з цим впоратися. Куяльник знаходиться за межами міста, але його доля напряму впливає на привабливість Одеси.

Ще одна діалектична суперечність — порт і місто. Одеса будувалася як порт, але часи змінилися. Вантажопоток ефективніше обслуговується глибоководними портами-супутниками (Південний, Чорноморськ). Було б правильно створити один мегапорт, винісши «брудний» вантажопоток (зерно, добрива) за межі міста. Одеса ж могла б стати величезним пасажирським терміналом та зоною пріоритетного розвитку за прикладом Барселони чи Фессалонік. Це не конфіскація, а перенесення терміналів інвесторами на береги Аджалицького чи Сухого лиманів заради нових майданчиків розвитку.

Також серйозна тема — ЮНЕСКО. Ми раділи статусу, але номінаційне досьє було фактично порожнім, статус дали авансом через війну. Тепер ЮНЕСКО — це відповідальність і плани управління. Минуло кілька років, а системної роботи немає. Будь-який ремонт карниза чи даху зараз — це потенційна кримінальна справа. Щоб статус не став зашморгом, а став інструментом розвитку, потрібен діалог між ЮНЕСКО та девелоперами, цифровізація культурної спадщини, створення органів управління. Під Одесою — найдовша мережа катакомб, які не відцифровані. Потрібні дрони ДСНС, підземні карти. Все це — частина роботи в рамках ЮНЕСКО, про яку треба говорити прозоро.

Анна: На вашу думку, чим можуть вимірюватися метрики успішності інвестиційних проєктів?

Маслов: Тут я не скажу більше, ніж класична теорія: обсяг капіталу, доходність, безпека, валідність, ризик-менеджмент. Але ми забагато говоримо про проєкти, забуваючи про середовище. Без належного середовища проєкти не ростуть.

Ключова проблема — наші взаємини з унітарним центром, Києвом. Для інвестора важливе податкове законодавство, безпека бізнесу та відсутність тиску правоохоронців. Зараз парламент під тиском МВФ розглядає закони, які погіршують податковий режим. Це як істерзаній людині відрізати ще один шматок. Наші міська та обласна ради могли б заявити свою позицію щодо захисту підприємців, але я не чув голосу одеських еліт. Це повне ігнорування реальності.

Поки немає безпекової та податкової рамки, здоровий інвестор не прийде, хіба що ми знайдемо під Одесою родовище літію чи нафти, яке перекриє всі корупційні ризики.

Анна: Чи потрібна для залучення капіталу чиста стратегія розвитку території?

Маслов: Планувати потрібно обов’язково. План розвитку території — це частина стратегії. Але крім плану потрібні патерни поведінки. Якщо плани хороші, а поведінка погана — треба щось змінювати «у консерваторії». Можливо, політичний істеблішмент не справляється. Можливо, треба змінювати владу чи вводити нових людей.

Стратегія не повинна бути 30 томами, до яких ніхто не підійде. Це має бути консенсус, як при відновленні Варшави, коли кожен приніс свою цеглину. Якщо ти не можеш пояснити свою ідею п’ятирічній дитині — вона не відбулася. Стратегія має бути формалізована простою мовою, яку акцептує кожен одесит.

Анна: Культурний код Одеси — чи потрібно його переосмислювати і чи може він стати економічним драйвером?

Маслов: 100% так. На цьому базується вся нормативна база ЮНЕСКО. Це маяк і магніт. Але ми повинні розуміти, що «хунвейбіни» небезпечні всюди. Одеса вже переживала період, коли у 20-ті роки палили квартири та викидали цінності з музеїв. Важливо не повторювати цей досвід.

По-перше, жодного радикалізму. По-друге — суспільний діалог. По-третє — чесна соціологія. Дослідження, з якими я працював нещодавно, показують: 70% одеситів хочуть збереження та примноження культурного коду. Це данність, яку розуміє світ.

Анна: Одеса часто розглядається окремо від Дунайського кластера…

Маслов: Дуже слушне питання. Одеса — центр регіону, який є ключовим дунайським регіоном України. Дунай — це «становий хребет» Європи, 14 держав. Існує макрорегіональна стратегія ЄС для Дунайського регіону з фінансовими інструментами, але Одеса не користується цим потенціалом. Шлях з Азії в Європу лежить через Дунай. Одеса має стати лідером в імплементації цього співробітництва.

Анна: Скоро відбудеться Інвестиційно-будівельний конгрес у Києві, де ви візьмете участь у панелі щодо Одеси. Навіщо це вам і чи стане це основою реальної стратегії?

Маслов: Я хочу донести цю позицію до стейкхолдерів. У мене є приклад — Венеція. У часи своєї величі жодному багатію не спадало на думку виступити за «червону лінію». Чому ж у нас можна побудувати апартаменти біля пам’ятника Невідомому матросу на три поверхи вище, закриваючи море?

Це питання внутрішнього консенсусу еліт. Всі знають усіх: забудовники — бенефіціарів, олігархи — політиків. Чому не можна пройти 10 метрів уздовж води від парку Шевченка до монастиря? Можна ж зробити ці 10 метрів загальним благом. Одеса має бути містом, де хочеться жити, де депутати не забризкують пам’ятники фарбою, а ведуть діалог. На форумі будуть девелопери — вони мають вступити у чесну дискусію: чим ми готові пожертвувати заради спільної мети? Ти не дочекаєшся інвестора, поки не знесеш незаконні поверхи на Ланжероні.

Анна: Чи можливий компроміс між громадою та забудовниками?

Маслов: Весь світ його знаходить. У Туреччині на березі Босфору є три жорсткі регулятори. Навіть якщо ти Ердоган — ти не побудуєш вище 9,7 метрів. Це правила для всіх. Компроміс — це коли правила діють не лише для бідних. Кожен забудовник готовий підкоритися, якщо знатиме, що правила однакові для кожного.

У XIX столітті Григорій Маразлі будував бібліотеки та музеї і дарував їх місту. Сьогодні у нас були різні «смотрящі». Давайте влаштуємо між ними змагання: нехай кожен подарує місту відреставрований особняк чи парк. Це теж шлях до компромісу.

Анна: Хто для вас є справжніми почесними громадянами Одеси на світовій арені?

Маслов: Не хочу нікого образити. Якщо говорити про тих, хто з нами, — Олексій Ботвінов. Його музичний фестиваль — це чесна культурна дипломатія. У політичній площині все складніше через дефіцит суб’єктності місцевого самоврядування.

Нам потрібна реформа. Законодавство про ОТГ не скрізь спрацювало ідеально. Потрібно вводити префектури замість нинішніх адміністрацій, переглядати повноваження. Що реально може мер, крім того, щоб бути суб’єктом кримінальних проваджень? Ресурси міста вичерпані: землю на Гагарінському плато та в Аркадії роздали під хаотичну забудову. А проблеми залишилися: ливнівки не реконструйовані, дамба Хаджибея недобудована, наземного метро немає.

Я б зробив так, щоб місто «дрижало від правди» через прозору соціологію. Це дозволило б зупиняти лобістські рішення центральної влади, які не приймаються громадою. Потрібна дискусія про стратегію, владу та ресурси. Потрібен антикризовий план щодо енергетики та води. А все інше — залучення інвесторів та культурна спадщина — виросте на цьому фундаменті, якщо ми проведемо жорстку «роботу над помилками».