Олег Кіпер: Велике інтерв’ю про стратегію Одещини під час війни, інвестиції та «агентів змін»
Попри щоденні виклики та фокус на виживанні, Одеська область продовжує будувати плани на майбутнє. Як залучити інвесторів, коли регіон під постійними обстрілами? Чому бізнес обирає Захід України і чи є шанс повернути молодь до Одеси?
Голова Одеської ОВА Олег Кіпер у розмові з Анною Кравцовою розповів про відбудову пам’яток архітектури разом із міжнародними партнерами, реформування департаментів та власне ставлення до медійної критики.
Чи вистачає зараз керівникам військових адміністрацій ресурсу — фінансового, інтелектуального, часового, — аби думати про стратегію розвитку територій загалом, чи вони зосереджені виключно на забезпеченні виживання?
Буду намагатися давати об’єктивні відповіді, щоб було зрозуміло, що відбувається зі стратегією. Людського ресурсу та потенціалу в нас, звичайно, вистачає. Але враховуючи п’ятий рік війни, події на Близькому Сході та у світі, будувати стратегію стало важче, бо ти не знаєш, що буде завтра.
При цьому ми працюємо: маємо агенцію, яка займається безпосередньо цим питанням. Розуміємо, що основне фінансування має бути зосереджене на наших хлопцях і дівчатах на передовій. Також є освітяни, медики, служби ДСНС — герої своєї праці, яких ми маємо підтримувати тут. Намагаємося презентувати наші проєкти на європейському рівні. Десь виходить, десь — ні. Кажу як є.
Наприклад, минулого літа мали довгі дискусії з італійцями, які взяли кураторство над областю. Проговорили питання відновлення пам’яток архітектури (їх шість, уже ратифікованих Верховною Радою). Також обговорювали меліорацію та побудову нового корпусу дитячої лікарні, стан якої не змінювався десятиліттями. З італійцями вже підписано договір на побудову сучасного комплексу з урахуванням умов війни — з підземними та надземними частинами. Бажання є, сили є, можливості шукаємо попри все.
Як щодо інвестицій? Багато підприємців жалкують, що кошти зараз більше зосереджені у Буковельському кластері, ніж в Одесі. Там більше забудови та цікавих проєктів. Чи поділяєте ви цю думку і чи має розвиток вимірюватись залученням коштів навіть у такий час?
Так, західним регіонам сьогодні комфортніше. Там більше людей, простіша логістика. Навіть енергосистема побудована так, що імпорт електроенергії йде через західні області. Поки ми «доштовхаємо» її до Одеси через пошкоджені підстанції в інших областях, виникають проблеми.
Тому бізнес релокується туди, де йому зручніше працювати. Але я хочу подякувати тим, хто залишився. Вони працюють на генераторах, як «старовіри», бо не хочуть залишати регіон. Розуміють: якщо підуть зараз, можуть ніколи не повернутися. Це стосується і міжнародних компаній — німецьких у портах, і американських, які зайшли вже під час війни. Це справжні патріоти, вони платять податки та допомагають військовим. Ми зі свого боку намагаємося бути їм корисними в усьому.
Яка ваша особиста думка: як залучити кошти в Одещину та які проєкти мають бути пріоритетними?
Одещина — це логістичний та сільськогосподарський край. Переконаний: інвестиції потягнуться сюди масово наступного дня після закінчення війни. Сьогодні ми фактично закриваємо економіку всієї України завдяки портам, близькості до ЄС, розвиненій залізничній та автомобільній інфраструктурі.
Аграрний сектор розвивається: переселенці з Херсонщини та Миколаївщини привносять своє — навіть кавуни тепер саджаємо. Але зовнішні інвестори поки спостерігають. Коли в новинах — суцільні обстріли Одеси, це їх лякає більше, ніж нас. Ми тут, ми звикли відпрацьовувати наслідки й працювати далі, а ті, хто далеко, вагаються. Проте під час зустрічей з послами я бачу величезну зацікавленість у різних напрямках. Всі в очікуванні.
Хто, на вашу думку, є рушійною силою цих змін? Хто «агенти» втілення стратегії: девелопери, державники чи громадські діячі?
Бізнес. Ви згадали забудову — це і є економіка. Коли країна будується, працює весь механізм: від виробництва матеріалів до логістики та робочих місць. Будівництво нового та відновлення старого стане економічним перезапуском країни. Це підтверджує історія та економічні обґрунтування.
Забудова — болюче питання для одеситів. Чи можливий компроміс між забудовниками та громадою, чи це утопія?
Там, де є порядний забудовник і порядна громада, питань не виникає. Все залежить від порядності. При нормальному ставленні забудовник робить для громади вдвічі більше — будує садочки, інфраструктуру, бо він зацікавлений у подальшому обслуговуванні цих проєктів. На жаль, є й негативні приклади, де бракує саме порядності або втручаються інші фактори.
Яку роль у сталому розвитку територій, окрім каральної та контрольної, ви вбачаєте у силовому блоці? Чи можуть силові органи стати рушієм змін?
Мені простіше відповідати на це, бо я знаю систему зсередини й тепер бачу її ззовні. Потрібно переорієнтувати роботу на профілактику. Кримінальний процесуальний кодекс зараз прописаний так, що ми працюємо «по факту». Але який бонус державі від того, що хтось отримав підозру в економічному злочині, а суди тягнуться роками? Важливо, щоб бізнес розумів: краще чесно заробити свої контрактні 15%, ніж вигадувати схеми, бо правоохоронці все одно змусять повернути гроші державі. Після війни ми до цього прийдемо.
Стратегічний розвиток неможливий без людей. Як повернути молодь у регіони?
Зацікавити зарплатами та відбудовою. Одещина — привабливий регіон, за рівнем ми точно не другі в країні. Потрібне економічне підґрунтя. Звісно, хтось залишиться в Європі чи Києві, але за рахунок нашої «аури» та привабливості ми повернемо своїх і залучимо людей з інших областей. Це природний процес.
Чи думали ви про те, хто буде після вас, аби ваші проєкти не були згорнуті? Чи продумуєте ви таку стратегію наступництва?
Чесно — ніколи про це не думав. Кожна людина — індивідуальність, хтось бачить краще, хтось гірше. Немає незамінних: не крісло прикрашає людину, а людина — крісло. Головне, щоб у наступника було бажання, знання і внутрішній «стрижень». Сьогодні треба приймати рішення щохвилини. Не можна триматися за крісло — треба бути налаштованим на кардинальні рухи, навіть якщо знаєш, що тебе можуть звільнити завтра.
Чи буває так, що ви бачите ідеї колег з інших областей і жалкуєте, що не ви це втілили?
Ми просто беремо їхній досвід. У нас немає «корони». Якщо хтось зробив щось краще, я або мої заступники набираємо їх напряму і питаємо: «Як ви це зробили? Підкажи». У нас налагоджена чудова комунікація через Офіс Президента. Ми спілкуємося, жартуємо, радимося. Нещодавно Віталій Кім дзвонив щодо військових питань. Кожен регіон має свою специфіку, тому важливо вивчати чужі помилки, щоб не витрачати ресурсу на те, що не спрацює.
Чи є людина, якій ви можете зателефонувати у складній ситуації — професійній чи особистій — за порадою?
Все залежить від напрямку. Якщо це стосується області — я раджуся із заступниками. Я змушую їх вчити мене, бо кожен із них глибше занурений у свій напрямок. Не боюся визнати, що чогось не знаю. Фрази «я начальник — всі дурні» не існує. Треба вчитися постійно.
Вас часто і гостро критикують у медіа: одяг, родина, публічні дискусії. Чи була критика, яку ви прийняли? І чи відрізняєте ви реальні репортажі від політичних замовлень?
Минула робота — 25 років у прокуратурі — дає про себе знати. Звичайно, я бачу замовні матеріали й розумію, хто за ними стоїть. Але критика — це не найгірше. Ти не можеш бути найкращим просто тому, що тебе мама народила. Ми всі люди, ми помиляємося, нас треба іноді «знімати з хмаринок» на землю.
Щодо одягу — я розумію коріння цих «уколів», це тягнеться ще з моїх часів на посаді прокурора Києва. Це нормально. Кожен відповідає за свої вчинки. Дякую, що стимулюєте мене бути позитивнішим. А щодо Brioni — трішки не зрозумів, бо вважав, що це бренд для старшого покоління, а я ще наче молодий (сміється).
Якими департаментами обласної адміністрації ви задоволені, а які вважаєте інертними?
Раніше я не розумів роботи місцевої влади. А коли занурився, збагнув: голова області винен у всьому — від народження дитини до смерті людини. Це колосальний об’єм роботи.
Зараз ми створюємо департамент ветеранської політики — це пріоритет. Потрібна допомога з роботою, реабілітацією. Медицина забирає багато сил, бо на фоні війни загострюються всі хвороби. Багато департаментів працюють «невидимо» для суспільства, але роблять величезні справи. Наша проблема — кадри. Приватний бізнес платить більше, тому ми намагаємося стимулювати людей, залучати студентів, щоб вони не їхали в Європу за допомогою, а залишалися працювати тут.
Ви згадали, що влада відповідає за людину від народження до смерті. На народженні ми акцентуємо багато, а от геріатричні центри та хоспіси часто залишаються поза увагою. Чи буде щось змінюватися в цьому напрямку?
Все залежить від пріоритетів керівника. Фінансування на все не вистачає. Якщо ми зараз почнемо вкладати величезні кошти в такі центри, нас «заклюють», що ми не допомагаємо ЗСУ. Треба тримати баланс.
Я не погоджуюся, що про це забули. Можливо, фокус уваги був дещо зміщений через війну. Але ми підтримуємо багато закладів, про які суспільство навіть не чуло, де люди проходять реабілітацію. Ми вкладаємо ресурси, щоб вони існували.
Можливо, проблема в комунікації? Суспільство просто не знає про це.
Суспільству часто нецікаві позитивні новини. Хто читає про те, що хтось одужав? Одиниця. А от хайп про те, хто в що одягнений — це облетить світ за хвилину. Коли я прийшов, мені пропонували медійну допомогу. Я відповів: гарні новини нікому не потрібні, вони будуть просто статистикою в стрічці. Ми не працюємо через «свої» телеграм-канали, щоб щось публікувати. Люди реагують на розвиток, але здебільшого шукають емоцій, навіть якщо вони неправдиві.
Ваша поява на Привозі та розповідь про ставлення мами до однієї з публікацій — це була стратегія чи експромт?
Я досі їжджу на Привоз, на Новий чи Південний ринки. Я така ж людина, люблю ці процеси. Можемо поїхати з дружиною закупити продукти. Це життя. Я розповідав так, як воно було, бо не бачу сенсу роздувати кульку і вдавати з себе когось іншого. Я показую, яким я є. Медійникам це може не подобатися, вони шукають плюси й мінуси, а я просто йду далі.
Якою ви бачите Одещину через 5, 10 та 30 років? Що має статися, аби ви через 5 років сказали собі: «Я все зробив правильно»?
Ніколи все правильно не зробиш. Це треба визнати. Я б хотів, щоб через 20–30 років областю та містом управляли люди, які їх по-справжньому люблять. Не за те, що це влада чи крісло, а по-людськи. На жаль, багато голів громад вважають бюджет громади своїм власним. Це велика проблема. Люди настільки люблять владу, що готові на все, аби при ній залишитися. Хочеться, щоб влада була інструментом розвитку регіону, а не особистим ресурсом.
Ми всі всього-на-всього менеджери. Дехто не проходить випробування грошима і владою, не витримує цей виклик долі. Але якщо ти налаштований працювати на результат — це єдиний шлях.
