Одеський боксер Тимур Карайван — чемпіон України серед молоді: шлях до світового рингу
З 19 по 26 квітня відбувся Чемпіонат України з боксу серед молоді та жінок-молоді. Цей турнір став ключовим етапом відбору до Чемпіонату світу, який восени прийматиме Будва. У змаганнях взяли участь близько 300 спортсменів із 22 областей України: 216 юнаків та 84 дівчини.
Одещину на турнірі блискуче представив Тимур Карайван — вихованець клубу «12 Унцій» та ШВСМ «Олімпієць». За підсумками напружених поєдинків Тимур виборов золоту медаль і титул чемпіона України. Ця перемога відкрила йому прямий шлях до національної збірної: вже у жовтні одесит захищатиме честь країни на світовій арені.
Успіх спортсмена — це результат спільної роботи тренера Михайла Чобану та ГО «Асоціація розвитку молоді та спорту». Організація власним коштом системно підтримує талановиту молодь та розвиває ветеранський спорт, перетворюючи його на ефективний інструмент соціальної адаптації.
Головна редакторка медіаплатформи FORPOST Анна Кравцова поспілкувалася з новоспеченим чемпіоном про ціну перемоги, підтримку та мрії поза рингом.
«Ми це зробили»: про перші секунди тріумфу
— Тимуре, коли рефері підіймає твою руку вгору і в залі стає галасно, про що ти думаєш у найпершу секунду? Яке ім’я або чиє обличчя першим спадає на думку в цей момент тріумфу?
— Знаєте, це ті відчуття, які важко передати словами. Але перша думка завжди одна: «Так, ми це зробили». Саме «ми», бо це не тільки моя особиста перемога. Це результат роботи всієї команди — кожного, хто стоїть за моєю спиною.
— Шлях до вершини — це не лише власна праця. Кому ти присвятив перемогу на турнірі Поповича і хто є тією опорою, без якої успіх був би неможливим?
— У першу чергу — нашим Захисникам, завдяки яким ми маємо можливість жити, тренуватися і рухатися вперед. Що стосується підтримки, тут важко виділити когось одного, адже за мною стоїть багато людей: рідні, близькі, друзі. Але окремо хочу відзначити свого наставника Михайла Чобану. Його внесок у цей результат — колосальний.
Режим як вибір, а не обмеження
— Твій графік — це постійні тренування, суворий режим та збори. Чи бувають моменти, коли ти просто сумуєш за звичайним життям підлітка: можливістю довше поспати, прогулянками Дерибасівською чи вечорами без думок про вагову категорію?
— Насправді — ні. Час на відпочинок і друзів завжди можна знайти, але для мене це другорядне. Я щиро люблю те, чим займаюся, і віддаюся справі на всі 100%. Тому відчуття, що я щось втрачаю, немає.
— Попереду — Чемпіонат світу. Коли ти виходиш на міжнародний ринг, що відчуваєш сильніше: відповідальність за прапор на плечах чи гордість від того, що хлопець з Одеси заявляє про Україну на весь світ?
— Ці почуття неможливо розділити. Ти відчуваєш відповідальність, бо виходиш не тільки за себе. Психологічний тиск є завжди, він лише підкреслює важливість моменту. А гордість — вона дає внутрішню силу, впевненість і заряд йти тільки вперед.
Про силу волі та тишу поза рингом
— Що ти кажеш сам собі у важкі хвилини бою, коли сили закінчуються, а треба зробити вирішальний крок?
— Коли стає справді важко, я згадую все, через що ми проходимо щодня: виснажливі тренування, збори, дні, коли не хочеться, але ти все одно пересилюєш себе. У такі миті приходить проста думка: «Ти не маєш права зупинитися». Занадто багато вже зроблено, щоб просто здатися.
— Ми знаємо тебе як чемпіона-боксера. А який Тимур Карайван поза спортивним залом? Що змушує тебе посміхатися і про що ти мрієш, коли знімаєш рукавички?
— Після всіх навантажень найбільше хочеться тиші, тепла і свого кола людей. Моя мрія в такі моменти дуже проста: повернутися додому до рідних, зустрітися з друзями, просто посидіти разом і посміятися.
