Водні ресурси на межі: як війна та клімат змінюють майбутнє Півдня України

Повномасштабне вторгнення рф змусило українців переосмислити базові речі, які раніше вважалися буденністю. Одним із таких критичних факторів виживання стали водні ресурси, стан яких сьогодні напряму залежить від ситуації на фронті, ворожих обстрілів та глобальних кліматичних змін. Що відбувається з питною водою в Одеській області, які унікальні екологічні об’єкти Бессарабії ми ризикуємо втратити назавжди та чи існує реальний «road map» для порятунку наших річок та озер? Професійний лікбез про прихований, але життєво важливий фронт — у відвертій розмові головної редакторки інформаційного проєкту «ФорПост» Анни Кравцової з виконуючим обов’язки начальника Басейнового управління водних ресурсів Павлом Булановичем.

Про непомітну, але стратегічну роботу

Анна Кравцова: Ваша робота часто-густо непомітна звичайному містянину. Розкажіть, чим саме ви займаєтесь і які завдання стоять перед вами наразі?

Павло Буланович: Ну, дивіться, водні ресурси — це основа нашого життя. Організм людини майже на 85 відсотків складається з рідини, тому вода — це перше, з чим ми стикаємося в процесі своєї життєдіяльності.

Крім того, водні ресурси — це питання продовольчої безпеки. Продукти, які ми споживаємо, потребують води для свого виробництва. Та й ми всі залежимо від водного балансу в природі, тобто від кліматичних умов.

Чиста питна вода — одна з основних умов існування людини. Якщо відбудеться збій у якійсь компоненті, якщо випаде бодай одна ланка з цього ланцюга, це може призвести до непередбачуваних процесів. Це миттєво вибиває людину зі звичного русла й позбавляє комфорту.

Тобто вона вже не може жити повноцінним життям. Виникає дискомфорт, напруження, потреба негайно щось вирішувати. Це і психологічний тиск, і фізичне виснаження, і, відповідно, суттєвий мінус для працездатності людини, її продуктивності в роботі та інших сферах.

Виклики війни: обстріли ГЕС, портів та щоденне очищення води

Анна Кравцова: Підкажіть, будь ласка, з якими безпосередніми складнощами у своїй роботі ви зіткнулися під час повномасштабного вторгнення через бойові дії та їхні наслідки?

Павло Буланович: Розпочинаючи цю тему, я насамперед хочу подякувати нашим Збройним Силам. Те, що ми зараз перебуваємо тут і можемо спілкуватися — це повністю їхня заслуга. Велика їм подяка, шана і вдячність за їхній щоденний подвиг. Якби не вони, ситуація була б значно гіршою, і ми взагалі не знаємо, у якому скрутному становищі опинилися б.

Сьогодні, навіть після такої важкої ночі, яка видалася цього разу, ми можемо спокійно випити склянку води. Хто б що не казав і як би до цього не ставився, але ми живі, ми життєздатні і можемо думати про майбутнє: про завтрашній день, про наступний тиждень чи рік. Ми будуємо плани й на щось сподіваємось.

Як саме вплинула війна? По-перше, це забруднення річок. Насамперед ідеться про Дністер, де ситуація загострилася в березні після прильоту по Дністровській ГЕС у Чернівцях. Тоді виникло серйозне занепокоєння, була досить важка ситуація через загрозу забруднення водозабору.

Завдяки Державній службі з надзвичайних ситуацій, голові Державного агентства, заступниці міністра захисту довкілля Ірині Овчаренко, голові Держводагентства Михайлу Яцюку, губернатору Одеської області та всім профільним службам, ДСНС змогла оперативно встановити бонові загородження. Ми вжили термінових заходів, щоб не допустити забруднення водозабору, оскільки місто Одеса споживає саме дністровську воду.

Інша проблема — постійні забруднення річки Дунай внаслідок обстрілів дунайських портів: Ізмаїла, Рені, Кілії та Вилкового. Дунай — це також джерело питного водопостачання. Наприклад, у складі нашого басейнового управління є відокремлений підрозділ — Кілійський та Татарбунарський групові водопроводи. Вони забирають воду з Дунаю в районі Кілії, очищають її, знезаражують і подають як питну для населення громад. Тобто ми постійно стикаємося з тим, що у вихідному стані вода брудна, і ми змушені вживати додаткових заходів для її якісного очищення.

Для цього ми маємо сучасну лабораторію та фахівців, які спроможні чітко визначити ступінь забрудненості, механізми очищення, а також терміни, об’єми й тиск, під яким потрібно подавати воду. З цим ми працюємо в нашій щоденній, повсякденній роботі. До речі, наша лабораторія є структурним підрозділом не лише БУВР (Басейнового управління водних ресурсів), вона також є важливою ланкою системи Державного моніторингу поверхневих вод.

В Україні діють лише чотири такі лабораторії: в Івано-Франківську, Слов’янську, Одесі та у Вишгороді під Києвом. Сьогодні ми, фактично, закриваємо весь південь держави — оцінюємо стан водойм і надаємо прогнози на майбутнє саме завдяки роботі цієї лабораторії та системі моніторингу.

Також ми маємо пересувну лабораторію, яка може оперативно виїжджати на місця й робити експрес-аналізи. Якщо виникають якісь критичні ситуації, ми виїжджаємо туди, фіксуємо показники й вживаємо невідкладних заходів. Або ж зобов’язуємо відповідальні структури терміново зреагувати, щоб мінімізувати чи локалізувати джерело напруги.

Чи можна пити воду з-під крана та яка ситуація в регіоні?

Анна Кравцова: А чи є у вашого управління стратегія покращення якості води? Чи розроблені певні кроки, якась дорожня карта (road map), щоб зробити воду кращою? І яка ситуація з водою загалом? Бо, знаєте, коли українці почали активно подорожувати, багато хто звертав увагу, що в деяких країнах, наприклад в Італії, люди п’ють воду прямо з-під крана, що для нас є нонсенсом. Чи рекомендуєте ви зараз вживати воду з-під крана без фільтрації?

Павло Буланович: Скажу так: ми, як і італійці, теж можемо пити воду з-під крана, у цьому немає проблеми. Проте, на мою думку, для організму людини зараз усе ж таки краще вживати додатково очищену воду.

Тому побутові фільтри — чи то звичайні глечики, чи то системи зворотного осмосу типу «Цептер» або інші — призначені саме для того, щоб покращити органолептичні властивості та якість води. Пити з-під крана можна, але після фільтра вона буде значно якіснішою. Коли ми подаємо воду, наприклад, у Кілію чи Татарбунари через свій підрозділ, її показники повністю відповідають державним санітарним нормам і правилам. Там порушень немає.

Існуючі системи доочищення з цим не справляються — необхідно модернізувати технологічні процеси. Проте на це не завжди вистачає коштів та часу.

Тому і дністровська, і дунайська, і будь-яка інша вода потребує додаткового очищення. Я ражу користуватися фільтрами — після них воду можна спокійно пити й готувати на ній їжу. Загалом централізована вода питна й відповідає нормативам.

Крім того, є альтернативні види водопостачання — артезіанські свердловини. Там також здійснюється постійний контроль, проводяться всі необхідні аналізи, і ми чітко бачимо, яку воду споживають люди. Звісно, проблеми трапляються, але тоді вмикається принцип доочищення. У нас є певні індикатори — так звані «червоні лінії», переходити за які дуже небезпечно. Тому в цьому питанні контроль суворий.

Екоцид: наслідки підриву Каховської ГЕС та кліматичні зміни

Анна Кравцова: Коли сталася трагедія на Каховській ГЕС, увесь світ і самі українці зрозуміли, що збитки, яких завдає нам країна-агресор, не завжди вимірюються лише людськими життями. Це явище, яке загрожує планеті в буквальному сенсі. Розкажіть, будь ласка, що найстрашніше у вашому кластері, у вашій тематиці ви бачили за роки війни?

Павло Буланович: Підрив Каховської ГЕС — це взагалі окрема трагічна сторінка. Я вважаю це прямим геноцидом проти довкілля, проти людини та особистості, який спровокував незворотні кліматичні зміни. У нас повністю змінилася екологічна складова регіону.

Величезний об’єм прісної води одномоментно потрапив у солону морську воду, через що порушується природний баланс, який раніше працював як шальки терезів. Зараз ситуація дещо вирівнюється, але мають пройти роки, перш ніж усе остаточно стабілізується. Коли відбувається таке різке опріснення морської води, змінюється ареал існування та умови виживання водних біоресурсів.

Розумієте, це як для людини: якщо вона звикла жити при температурі довкілля 20 градусів, і раптом температура різко стрибає до 30. Це колосальний біологічний стрес. Сьогодні неможливо точно розрахувати, які наслідки ми отримаємо через рік, два чи п’ять років.

Крім того, підрив Каховської ГЕС завдав колосальної шкоди супутніми процесами. Потоки води змили береги, затопили склади з невикористаними пестицидами та агрохімікатами. Це спровокувало аномальне цвітіння синьо-зелених водоростей, заморні явища, різке зниження рівня кисню у воді й, як наслідок, задуху водних біоресурсів. Якщо 20 років тому цвітіння водоростей ми спостерігали в серпні, то сьогодні це може відбуватися вже в травні чи червні. Кліматична картина довкілля докорінно змінилася.

І це прямий наслідок підриву Каховської ГЕС та бойових дій з боку держави-агресора. Що стосується загальних кліматичних умов, то процес підвищення температури безпосередньо б’є по водних ресурсах через посилене випаровування. Причому вода інтенсивно випаровується не лише з Дністра чи Дунаю, а з усієї кліматичної системи. Через це міліють Придунайські озера, зменшується стік Дунаю. Ці озера мають наповнюватися природним шляхом від річки, але якщо рівень у Дунаї падає, то й наповнювати їх нічим. Доводиться вдаватися до примусового наповнення.

Проте об’єми, які необхідно закачувати — наприклад, від 16 до 20 мільйонів кубометрів для озера Катлабух — фізично й математично забезпечити вкрай важко. Якщо ми закачуємо 10 мільйонів, а випаровується 6–7, то ми вважаємо це ще більш-менш непоганим результатом. Озеро Кагул сьогодні перебуває практично на межі зникнення та висихання.

Мінералізація там зросла майже втричі. Сьогодні водою з озера Китай через високу солоність фактично неможливо проводити зрошення та полив сільськогосподарських культур — рослини просто згорять і не виростуть. Це замкнений ланцюг, де один фактор тягне за собою інший. І на фініші ми не отримуємо того, заради чого працюємо: якщо вода солона — немає врожаю; немає продукції — немає продовольства й ринку споживання; а без цього всього не може жити людина. Коло замкнулось.

Міжнародна підтримка: бюрократія грантів та технічна допомога

Анна Кравцова: Наша країна впевнено інтегрується в європейський простір. Підкажіть, кого ви бачите нашим головним союзником? Чи виділяються міжнародні гранти саме на відновлення та підтримку водних ресурсів? Чи розуміють іноземні партнери важливість діяльності вашого управління для забезпечення життєдіяльності України?

Павло Буланович: Я б розділив міжнародну допомогу на дві складові: фінансову та технічну. З фінансового погляду отримати гранти досить проблематично. Наші партнери дуже обережно ставляться до регіонів України, де тривають бойові дії, де є ризики прильотів і немає стовідсоткової впевненості, що буде завтра та чи не зруйнують обстріли те, у що вони інвестували.

До того ж існує серйозна бюрократична складова. Для отримання коштів необхідно розробити детальний проєкт, техніко-економічне обґрунтування, передпроектні матеріали, а потім узгодити це з безліччю інстанцій. А будь-які бюрократичні структури мають свою тривалу процедуру погоджень. Тому запустити фінансовий проєкт складно.

Щодо технічної допомоги — тут усе значно простіше й швидше. Наприклад, нашу пересувну лабораторію для експрес-аналізів ми отримали завдяки підтримці Республіки Корея, за що їм величезна вдячність. Вони надали нам повністю укомплектований мікроавтобус із сучасним обладнанням, що дало змогу ефективно моніторити якісний стан водних ресурсів.

Зараз ми працюємо в межах проєкту «Реактор». У ньому беруть участь чотири держави, зокрема й Україна, а загальний бюджет складає 1,7 мільйона євро. Завдяки цьому ми маємо можливість отримати автоматичні датчики фіксації та аналізу якості води для встановлення на водозаборах Дністра й Дунаю. Це автоматизована система реагування: у разі перевищення будь-яких безпекових показників миттєво вмикається аварійне оповіщення.

Крім того, сьогодні Україна головує в ICPDR — Міжнародній комісії із захисту річки Дунай. Наша колега Марія Шпанчук є президентом цієї комісії у 26-му році. Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів в особі міністра та профільної заступниці Ірини Овчаренко, під керівництвом голови Держводагентства, здійснює низку важливих заходів, зокрема на річках Причорномор’я та Нижнього Дунаю.

Дністер, Дунай, Південний Буг — це ті водозабори, які безпосередньо впливають на якість життя людей, на розвиток територій, їхню інфраструктурну та інвестиційну привабливість. Спільно з обласною державною адміністрацією через чинні програми, такі як «Довкілля Одещини на 2024–2028 роки», ми проводимо ревіталізацію річок: очищення, поглиблення дна тощо. Це необхідно для відновлення природного стоку та забезпечення належного об’єму води, щоб люди могли повноцінно жити.

Точки неповернення: які водойми Півдня під загрозою зникнення

Анна Кравцова: А чи можемо ми чітко назвати річки чи озера, які через нинішню ситуацію ми втратили назавжди? Чи пройдена вже десь ця точка неповернення?

Павло Буланович: Ми, фактично, перебуваємо на межі повної втрати озера Китай. Сьогодні майже зникли малі та середні річки Бессарабії. Також ми практично втрачаємо річку Великий Куяльник, яка своїм стоком наповнює Куяльницький лиман. Це відбувається як через природні чинники, так і внаслідок людської діяльності: безконтрольне перегородження стоку, будівництво незаконних дамб, видобуток вапняку, каменю та розорювання заплав. Тобто сьогодні ми маємо реальний ризик назавжди втратити те, що природа дарувала нам віками. Річки Великий Куяльник у її природному стані вже майже немає.

З усього Куяльницького басейну залишився тільки цей напрямок, і річку необхідно терміново роздамбувати. Проєкт із роздамбування Великого Куяльника вже повністю готовий. Ми внесли його в державну цифрову систему DREAM — це платформа для прозорого фінансування природоохоронних та інфраструктурних заходів. Наразі очікуємо на фінансування з боку держави та співфінансування від місцевих органів влади й самоврядування. Тобто маємо взятися за це всім світом.

Ми свідомо обрали тактику точкових, локальних проєктів. Щоб не розпорошувати ресурси й не кидати роботу напів дорогою, ми діємо за моделлю: повністю реалізували проєкт в одній точці — переходимо до наступної. Тобто ми за комплексний підхід, але проти абстрактних гасел у стилі «ми за все добре і проти всього поганого». Якщо робити, то робити якісно й на конкретній ділянці.

Сьогодні ми маємо повне розуміння та підтримку з боку обласної адміністрації, особисто губернатора Олега Кіпера та профільного заступника, який курує питання екології, довкілля та ЖКГ. Працюють регіональні програми «Питна вода Одещини» та програми модернізації житлово-комунального господарства. Це саме те підґрунтя, яке дозволяє впевнено дивитися в майбутнє, а не жити лише сьогоднішнім днем, не знаючи, що буде за годину.

Ми плануємо розвиватися, рухатися далі, розчищати річки та реорганізовувати системи водовідведення. До речі, яскравий приклад успішної реконструкції системи каналізації — Чорноморськ. Місцевий водоканал виграв міжнародний грант, залучив кошти й повністю модернізував систему. Вони зараз у цьому питанні справді попереду всіх.

Прогнози на 5 років: оптимістичний vs песимістичний сценарії

Анна Кравцова: Чудово. Давайте детальніше поміркуємо про конкретні кроки та трохи зазирнемо в майбутнє. Яким ви бачите розвиток подій через п’ять років за оптимістичного та, на жаль, песимістичного сценаріїв? Які кроки необхідно впровадити вже зараз, щоб зберегти водні ресурси, і що може статися, якщо ситуація піде за найгіршим варіантом?

Павло Буланович: Якщо говорити про оптимістичний сценарій, то за п’ять років я бачу повноцінну роботу Болградського та Суворовського групових водопроводів. Сподіваюся, їхнє будівництво розпочнеться вже цього року. Проектні роботи перебувають на фінішній прямій, рішення ухвалені, фінансування є, тож за два-три роки ми маємо їх побудувати.

Це дозволить понад 70 тисячам людей нарешті отримати якісну питну воду. Адже Бессарабія — це наш найбільш проблемний регіон у цьому плані: власної води там фактично немає, вона переважно привізна, і люди жорстко потерпають від її браку. Запуск водопроводів закриє як питні потреби населення, так і питання зрошення городів для вирощування власної продукції. Це по-перше.

По-друге, це кардинально змінить інвестиційну привабливість регіону. У Болград, Рені та інші міста Одеської області й Бессарабії прийде інвестор. Сюди не прийдуть альтруїсти — бізнес вкладає гроші туди, де можна отримати прибуток. А щоб їх зацікавити, їм потрібен базовий ресурс, якого сьогодні немає — вода.

Також я вірю, що за п’ять років Куяльницький лиман знову стане тим унікальним об’єктом із цілющою ропою, яким він був завжди. Необхідно повернути той природний цикл, коли ще чумаки ходили на Куяльник за сіллю.

Але головне в оптимістичному сценарії — це зміна ставлення самої людини до води, перехід до раціонального споживання. Елементарно: коли чистиш зуби — закрий кран, а не тримай його постійно відкритим. Якщо ми почнемо щиро дбати про воду, я впевнений, що й вода подбає про нас. У природі всі процеси взаємопов’язані.

Щодо песимістичного прогнозу через 5 років… Мені не хочеться його навіть уявляти, але ми маємо бути реалістами. Що ми можемо втратити? Через глобальне потепління, зміну клімату та збільшення кількості аномально засушливих днів ми ризикуємо повністю втратити частину Придунайських озер. Наш регіон поступово перетворюється на пустелю, якщо називати речі своїми іменами.

Також ми можемо остаточно втратити Куяльник — на його місці утвориться солончак. Якщо ми не вирішимо проблему річки Великий Куяльник і не знайдемо альтернативних джерел поповнення лиману (одним із яких я особисто вважаю Хаджибейський лиман), ми потенційно втратимо цей курорт державного та міжнародного значення.

Разом із цим ми втратимо й водні біоресурси, зокрема рибу. Через тривалі періоди задухи в озерах, викликані низьким вмістом кисню та надмірною кількістю водоростей, які його поглинають, риба просто задихатиметься. У підсумку ми втратимо важливу частину нашого продовольчого балансу. Навіть не хочу далі згущувати фарби.

Безпека харчування: яку рибу з місцевих водойм можна їсти?

Анна Кравцова: Давайте не будемо малювати апокаліптичних картин, а зосередимося на оптимістичному варіанті. Але оскільки ви заговорили про продовольчі потреби, хочу запитати: наскільки безпечно зараз, на вашу думку, вживати рибу з Дунайських озер, річок чи водойм Бессарабії, зважаючи на таку складну ситуацію з водою?

Павло Буланович: Скажу так: до споживання деяких рибних ресурсів сьогодні варто ставитися з певною пересторогою. Це моя особиста візія, яка вже підтверджена часом: у деяких водоймах риба за своїми харчовими якостями далеко не така корисна для людини, як мала б бути.

Що ж до безпосередньо придунайських водних біоресурсів, то там наразі немає жодних екологічних заперечень чи заборон на вилов. Ця риба відповідає стандартам якості й проходить належний контроль.

У нас активно працює Держпродспоживслужба, їхні лабораторії проводять усі необхідні дослідження. Тому, якщо відповідати як звичайна людина, а не як посадовець: рибу з Катлабуха чи Ялпуга я б купував і їв без жодних сумнівів. А от за уловом із Хаджибейського лиману я б точно не пішов.