Від трьох тарілок до чаювань у катакомбах: Анна Подорога про розвиток вінтажного бізнесу в Одесі
Як покинути роботу в логістиці заради старовинного посуду, пережити ковідні обмеження та навчитися працювати під звуки вибухів неподалік порту? Співзасновниця «Вінтажного чердака» Анна Подорога в інтерв’ю «Форпосту» відверто розповіла про цінність людського спілкування, одеський колорит та мрію про міський музей старовинного посуду.
— Як народилася ідея крамниці?
— Мені весь час, все моє життя здавалося, що я народилася не в свій час, що я трошки запізнилась. Ми з чоловіком об’їздили всі покинуті маєтки. Ми були і в Курісове, ми були в будинку людини-вовка. Зараз туди водять дивовижні екскурсії. І мені завжди було цікаво уявити, як виглядало це на початку. І мені здається, ця любов була з дитинства.
— Чи думали ви осучаснити назву крамниці «Вінтажний чердак»?
— Можливо. Треба з нашими юристами уточнити, як це правильно зробити. Тому що інстаграм крамниці більше восьми років. І у нас є впізнаваність, щоб нас не загубили інші люди. Це для нас теж важливо, тому що дивовижно, коли до тебе повертаються. Минулоріч приїжджали дуже багато туристів. Ми кожному дякували за те, що вони приїжджали. Низький уклін, що вони не боялися. І дуже приємно бачити людей, які повертаються в цьому році. Казали: «пам’ятаєте, ми у вас придбали таку філіжаночку, таку тарілочку, ми хочемо доповнити». Це дуже-дуже цінно.
— Яким сьогодні є «Бюро вінтажних знахідок»?
— Сьогодні це не тільки «Бюро вінтажних знахідок». Сьогодні це такий маленький хаб, маленька крапочка на мапі Одеси, де збираються творчі люди, які хочуть знайти собі друзів, де можна проявити себе. Ми запрошуємо до нас різних спікерів та лекторів, які розповідають про мистецтво, літературу і посуд.
Дивовижно, коли спочатку людина приходить до нас як слухач, а потім ми влаштовуємо сирний бранч. Тому що дівчина переїхала з Торецька і тут варила сир в 20-літровій каструлі у себе вдома. Уявляєте собі? І ми велику кількість бранчів зібрали, і приходили люди, куштували цей сир, було дивовижно. А інша дівчина приїхала з Херсону, і зараз вона у нас проводить майстер-класи по плетінню браслетів з натурального каменю. Приємно бути ланкою, яка поєднує між собою людей. Це дуже цінно.
— Яку мету переслідували, навіщо вам була так крамниця на момент відкриття?
— Коли я розповіла чоловікові що я хочу, він мене запитав «хто у тебе це купуватиме, кому це потрібно?». І я спочатку дуже-дуже ображалася на нього, а зараз він найбільший мій помічник. Зараз я можу сказати, що, в першу чергу, крамниця потрібна для мене. Тому що мені не дісталося від бабусь та дідусів, на жаль, нічого. Я закриваю, по-перше, власні гештальти, по-друге, мені цікаво розповідати іншим про якісь предмети старовини, які зараз не використовуються або використовуються по-іншому.
— Ви казали, що не думали про відкриття фізичного магазину. Як він з’явився?
— Фізична крамниця з’явилася в ковід. Це був перший момент, перший етап, коли дуже багато людей замислилося «а чи справді я роблю те, що мені подобається». До цього я працювала в логістиці, і мені здавалося, що в цій професії я тимчасово, що життя проходить, я бачу його у вікно з дев’ятої ранку до шостої вечора. Коли настали ковідні часи, то я зрозуміла, якщо я не звільнуся зараз і не перейду повністю в вінтаж, то я не зроблю це ніколи.
— Яким був перший капітал?
— Як зараз пам’ятаю, були перші три тарілки: дві тарілки й одне блюдо. Мені здається, я настільки полюбила цю серію, що зараз збираю її собі. Реально три тарілки – це не смішно, бо дуже багато хто каже, що, можливо, там чоловік якийсь заможний. Ні.
— Як з’явились ці три тарілки?
— Ми гуляли з чоловіком Староконкою і я відчула оце тремтіння. Зараз коли ми обираємо якісь сервізи, або предмети, і я знаю, що він ніяк сюди, взагалі ніяк не пасує, але у мене аж руки тремтять від цього. Я кажу, що сервіз нам дуже треба. І я розумію, що це воно. Треба душею обирати.
— Скільки тоді коштували перші тарілки?
— До тисячі гривень. Це було дуже дешево. Жити в Одесі і не гуляти Стараконкою просто неможливо. Тому що туди треба йти і слухати. З найостанніших перлів: стоїть величезний кактус, жінка продає його, проходить повз чоловік і каже: «а ви кактус продаєте чи ви гулюєте?». Як це можна придумати?
— В яку суму оцінюєте свій бізнес зараз?
— Це складне питання, бо це вже давно вийшло за рамки бізнесу. Для мене це життя. Це моя дитина, це як моя нога, або рука. Коли до нас приходять і і запитують про найулюбленішу серію, або чашку чи тарілку, то я кажу: «а як можна питати у мами, хто з дітей найулюбленіший?». Так і тут. Навіть не стояло таке питання, зараз такі буремні часи, поруч порт, і якийсь приліт, дивлюся в камеру на місці чи не місці товари. Це дуже страшний сон для людини, яка майже все своє життя тут проводить.
— Як ви оберігаєте сервізи?
— Все стоїть на столах. Ми змінили локацію, адже раніше знаходилися на першому поверсі, а зараз на мінус першому поверсі.
— Скільки предметів налічує колекція?
— Неможливо порахувати, бо це настільки живий організм. Сьогодні може прийти на продаж 100 предметів, з них половина продатися. Тобто весь час щось змінюється. Все, що ви бачите на стінах, все змінюється, це теж в продажу, і мені, мабуть, це подобається більше, ніж продавати. Звільняється місце під дзеркало і починається тетріс.
— Як поповнюється колекція?
— Ми зазвичай працюємо з аукціонами. На Староконці можна знайти якісь скарби, не так багато, як колись, але все одно.
— Хто полює за скарбами?
— Я і чоловік. У нього є основна робота, але він дуже допомагає.
— Дайте лайфхаки людям, які нічого не розуміють в посуді. Як правильно обирати?
— По-перше, обов’язково треба обирати серцем, тому що може бути предмету більш ніж 100 років, а виглядати він буде, вибачте, як посуд з тубдиспансеру. У мене є такий предмет, який я всім показую і кажу, щоб ним можна було похизуватися, треба перевертати й показувати клеймо. Є колекціонери, які збирають якісь предмети для колекціонування. Є люди, які збирають предмети для користування. Це різні категорії. Є люди, які хочуть щось придбати собі на подарунок. Це інша категорія людей, дуже цінних для нас, тому що це в основному молодь. Вони приїжджають до нас з інших міст і хочуть подарунок на пам’ять про Одесу і щоб це був не якийсь китайський магніт. Бажають щоб це була якась тарілка з історією, чи блюдце з історією, або вінтажне, або антикварне. Це дуже-дуже цінно.
— А є одеські якісь автори?
— Так. Є посуд, який вироблявся для одеських торгових домів. Був в нас такий Торговий дім «Брати Петрококіно» і спеціально для нього в Польщі й у Франції вироблявся дивовижний посуд. Уявляєте собі, цього магазину, цієї керівниці взагалі давно дуже немає, а посуд ще можна знайти. От у нас в нашій колекції є такі, і ми на наших зустрічах показуємо, як відрізняти колекційний, неколекційний, як знайти де була реставрація, де не було реставрації, де порцеляна, де фаянс.
— Яка цінова політика?
— Якщо порівнювати ціни з великими мережами, то мені здається, що ми вже можемо конкурувати. У нас ціни стартують від 350 гривень за чашку з блюдечком.
— Чи були випадки, коли відвідувачі випадково розбили посуд?
— За всі роки роботи, мені здається, один чи два рази були такі випадки. До нас можна з дітками, до нас можна з собачками, з котами, хом’яками, зі всіма. Ми всім дуже-дуже раді.
У нас навіть є один такий поціновувач вінтажного мистецтва. Він навчається тут поруч у музичній школі. Це дивовижно бачити. Я так розумію, батькам, дідусям, бабусям, не дуже подобається вінтаж або антикваріат, бо вони проходять повз. Я тільки бачу, знаєте, як вони тримають за руку цього юнака. А він такий, «сфоткайте мене там на кріслі, будь ласка, я хочу туди». Він зі мною завжди вітається. От звідки це у дитини? Як не вірити в якусь реінкарнацію.
— На вашу думку, які потреби споживачів вам вдається закривати?
— Мабуть, потреби в чомусь красивому. Для мене особисто такий вінтажний посуд — це як якір в минуле спокійне довоєнне життя. Коли ти вранці відкриваєш очі, бачиш спочатку, що дах на місці і можна йти пити каву. Заварюєш собі чай або каву в філіжаночку, п’єш, насолоджуєшся. Наскільки це можливо в наш час.
— Старий, дорогий посуд — це речі не першої необхідності. Як змінився попит за часів великої війни?
— Раніше купували сервізами, зараз люди купують один одному подарунки. Це було дивовижно, коли в перші місяці повномасштабної до мене звернулася наша постійна клієнтка з Дніпра. Вона хотіла зробити подарунок своїй подрузі. Я перепитала її, чи вона дійсно хоче зараз купувати вінтажний посуд? Вона сказала, що хоче зробити приємно людині.
Ще у нас є свічковий проєкт. Його веде моя партнерка, яка теж звільнилася в ковід, моя люба Олена. І ми з нею робимо свічки: заливаємо у вінтажний посуд свічки. Ми даємо кришталевому посуду друге чи третє життя. Мало хто зараз користується кришталевими салатницями, наприклад. А велика свічка, або філіжанка зі свічкою виглядають дивовижно.
— Що робите з побитим посудом?
— В мене є теорія. Якщо людина займається саме своєю справою, у неї все настільки вдається, і люди зустрічаються потрібні, ми як пазли один до одного прилипаємо. Був у нас випадок, до нас прийшла велика партія антикварного битого посуду. Ми зробили з цього лимона не те що лимонад, а лімончелло. Ми провели майстер-клас в стилі кінцугі. Це така японська технологія, коли посуд лагодять золотом. Ми реставрували не звичайним золотом, а імітацією. Це дуже співзвучно тому, що зараз відбувається. Ми кожний зі своїми шрамами, переживаннями, душевними вадами. Японська філософія вчить нас тому, що ми унікальні. Навіть якщо ми були колись зламані, ми все одно красиві і унікальні.
— Якщо в цілому подивитися на всі проєкти крамниці, які потреби клієнтів закриваєте?
— Найголовніше — це люди, які приходять сюди і надихають. І надихаються. Це наша сила, наше натхнення.
Одного разу дівчина купувала посуд. Вона хотіла собі серію, яка у неї залишилася в Маріуполі. І це така ниточка, яка тримає нас.
— Хто сьогодні ваша аудиторія, яка вона?
— Це дивовижні неймовірні люди. Їм від 15 років і до ста. Вони творчі і нетворчі, їм притаманно бачити красу, або вони хочуть навчитися бачити красиве. Або люди, які хочуть зробити комусь подарунки. Є люди, які просто приходять до нас, не хочуть купувати, а просто подивитися на красиве. Це люди, яким немає куди поставити вінтажний посуд, або це гості міста. Ми все дозволяємо торкатись й фотографувати. До нас приходили і казали, що в іншій крамничці їм не дозволяли фотографувати: «нам сказали, що нас будуть сварити». А я кажу, я буду вас сварити, якщо ви не будете фотографувати, або знімати. У нас можна абсолютно все.
Нам приємно, що крамницю іноді порівнюють з музеєм, бо дуже багато є цікавих експонатів. Це, до речі, одна з мрій, зробити колись музей старовинного посуду в Одесі.
— Чи є відвідувачі з-за кордону?
— Приїжджають гості з-за кордону, але не спеціально до нас. Проходять повз, наприклад, якісь журналісти з інших країн, з Австралії у нас були, з Америки. Заходили подивитися, їм було цікаво.
— Які виклики в вашій роботі?
— Дуже важко буває після бентежних ночей, коли треба зібрати себе по крихтам, після того, як прочитав новини, коли загинула, наприклад, ціла родина. І тобі треба прийти, посміхатися до інших, сказати «приходьте до нас в п’ятницю, у нас буде лекція про султанат». А душа не лежить. Ти розумієш, що дуже важко збирати себе і посміхатися. Але саме краса і тримає.
— Як змінилась логістика за часів великої війни?
— По-перше, такого посуду не стає більше. Звичайно, він зростає в ціні, і, звичайно, як казала про перші тарілки, які були придбані за 100-200 гривень, зараз таких цін, на жаль, немає. І в Європі немає, ніде немає. Ми відчуваємо, коли збільшується ціна на паливо, і від цього зростає ціна на транспорт. Це має вплив на вартість посуду.
— З чого має починатись стратегія розвитку Одеси?
— Треба об’єднатися всім, щоб було взаєморозуміння, прозоре спілкування. Істина народжується не в суперечках, а у взаємоповазі і взаєморозумінні. У мене є декілька туристичних проєктів. Я думаю до кого прийти з ними. Якщо б, наприклад, була якась спілка, де можуть допомогти мені. Адже до нас приходять дуже багато людей з інших міст людей. Ми радо пропонуємо наших дивовижних гідів та гідес, розказуємо куди піти.
— Чому треба прийти в крамницю «Вінтажний чердак»?
— Ми з великим задоволенням запрошуємо на наші заходи. Це дивовижне чаювання в катакомбах біля підземного озера з вінтажним посудом. Свічки, квіти, уявляєте собі? По-перше, чому я там відпочиваю? Жодний зв’язок там не ловить. Або в сторічній оранжереї ботанічного саду захід, про мову квітів та порцеляну. Є лекція про султанат, є зустрічі по тематиці порцеляни німецької, англійської, кінопорцеляни. Наприклад, ви дивилися кінофільми і могли там бачити якийсь вінтажний посуд, але не знаєте, що це. Ми розповідаємо і ви вже наступного разу будете дивитися фільми іншими очима.
— Що вам не вистачає для щастя?
— Миру. Всім нам не вистачає миру.
— Про що ви мрієте?
— Про мир. Це найболючіше і найбільше бажання.
